Новини - Андрій Любомирович Войницький
І насипав гірочку для другої ніздрі. Потім здійснив ту ж саму процедуру з прес-секретарем, але тому дісталася більша гірка, що викликало в мене внутрішнє обурення. Насправді ж: якби не я, вони б узагалі нічого не мали!..
Упоравшись із нами, Ілля не обділив і себе.
— Щось це не схоже на два грами,— зауважив я.
— Ми революційне угруповання,— туманно пояснив Ілля.— Нам треба допомагати політв’язням, ми несемо значні організаційні витрати...
— У вас є політв’язні?
— Будуть,— запевнив прес-секретар,— навіть не сумнівайся... Тільки зараз не смикайся, бо все зіпсуєш!
І він став до роботи: розклав свої пензлики та олівці, розтер фарбу на палітрі і заходився обережно вимальовувати синці й садна на моєму обличчі. Було лоскотно. Щоб якось витерпіти цю нудотну процедуру, я розмовляв з товаришем Дванадцять.
— Кажеш, вона дуже розлютилася після останнього засідання суду?
— О-о, ну звичайно ж! — з охотою протягнув Ілля, який помітно повеселішав.— Просто оскаженіла! Вона зараз взагалі з порошку не злазить! Цей суд їй діє на нерви...
— А Саша?
— А Саша взагалі з глузду з’їхав,— Ілля покрутив пальцем біля скроні.— Сплутався із цим хитрожопим угандійцем, кажуть, навіть сам уже проповідує... Вчить, розумієш, моральних настанов! Можеш уявити?.. До речі, десь за годину у їхній церкві служіння...— він повернувся до прес-секретаря: — Заїдемо, товаришу Сім?
Той знизав плечима.
— Він також на нервах через суд? — спитав я.
— Та йому по барабану той суд! Він, здається, навіть і не знає про нього!
— Знає,— запевнив я.— Тут можна курити?
— Не зараз! — окоротив мене прес-секретар, розтушовуючи щось прохолодне в мене під оком.— Спершу я закінчу!
— Цей суд її вимотав,— продовжував Ілля.— Наче перемолов... Вона, звичайно, вигляду не показує, але дуже боїться...
— Чого саме?
— Як чого? — Ілля метнув у пащу жуйку і почав агресивно працювати щелепами.— Що її розколють!
— Тобто їй доведеться здати Сашу? — обережно спитав я, витримавши паузу.
— Не смикайся! — гиркнув на мене прес-секретар.— Бо око виштрикну для правдоподібності!
— При чому тут Саша? — здивувався Ілля.— Ти що, справді не рубиш ситуйовину?
Мабуть, він побачив у моїх очах питання, тому швидко відвернувся, виплюнув жуйку і закурив у віконце. Його очі зникли із дзеркала заднього огляду. Я мовчав, підставляючи своє єдине і унікальне обличчя Віталікові, дуже дратуючій людині, яка не подобалась мені ще відтоді, як Саша поклявся ніколи до нього не приходити — або прийти за рік. Ілля також відмовчувався, тому врешті-решт я спитав прямо:
— Хто вбив Наташу Штос?
Ілля повернувся до мене і хмикнув. Його брови злетіли вгору.
— Так вона ж! Вона й вбила!
— Соня?! — спантеличено перепитав я.
— Ну а хто?
На переднє скло сіявся огидний дощик. Із дзеркала на мене дивилися розчахнуті, майже божевільні очі.
— Навіщо це їй потрібно?
— А кому це взагалі може бути потрібно? — здивувався Ілля.— Га?
Він хижо облизнувся, потягнувся за пляшкою мінералки, зробив добрячий ковток і продовжив:
— Ти сам подумай! Навіщо Саші втрачати такого покупця? Наталія сама затарювалась, як вся Олексіївка. Тому вона йому потрібна була жива і весела... То ж справжній VIP-клієнт! Сашок порошинки з неї мав здувати! І повір мені — він, до того ж, нерівно до неї дихав! Ні, тільки не Саша... А от Сонька — зовсім інша справа!
— Вони ж наче були подруги...
— Головою не крути! — прикрикнув на мене Віталік.
Товариш Дванадцять презирливо хмикнув:
— Та які, нах, подруги, прокинься, брате! Вона ж її ненавиділа! Диви: у Наталії було геть усе, про що Сонька тільки мріє! Єдине, чого вона хотіла б від життя,— стати багатою, перетворитися на справжню буржуазію. Дівчисько з якогось Краматорську, зі звичайної сім’ї... Вона ж зубами вигризе своє, на все піде! До того ж — ревнощі. Вона відчайдушно ревнувала Сашу!
— Хіба вона могла вбити?
— Та ти що, справді питаєш? Ось після всього, бля, цього?
Прес-секретар трохи відволікся, щоб пояснити політичну лінію:
— Є класова ненависть, а є класова заздрість. Ми розглядаємо Соню Купер як соціальний продукт, створений буржуазією, натхненний буржуазією, абсолютно буржуазний за переконаннями, але позбавлений капіталу.
— О! — підняв палець товариш Дванадцять.
