Новини - Андрій Любомирович Войницький
— Кицька з провінції Гуандун,— пафосно відповів Ілля.
— Чому ти її так називаєш?
— Тому що вона не розуміє світу, в якому ми живемо. Вона думає, що це Балі, а це... як би тобі краще сказати... Наїбали, от!
І він вільно розреготався від цього, як йому здалося, вдалого каламбуру.
— Вона хоче мене грохнути? — поцікавився я.
— Дійде й до цього! — переконано вимовив Ілля.— Не сумнівайся, дійде! Дівка мстива, зла, з характером! І совісті ні краплини! Тому тепер ходи та озирайся!
Прес-секретар тим часом розклав на колінах невеличкий сірий кофр, схожий на жіночу косметичку, дістав три пензлі різного розміру, кольорові олівці, якийсь невідомий мені макіяжний реманент.
— Вона жадає твоєї крові,— роз’яснив товариш Дванадцять.— Рубиш? Тому я опиняюся перед морально-етичною дилемою. З одного боку, я не можу відмовити давній подрузі, нехай вона і трохи навіжена. Але хто зараз нормальний? Ти подивись навколо — всі геть схиблені! Але ж є й інша сторона, суспільно-політична. Я відповідаю не тільки за себе, але й за все угруповання, і тому вимушений сприймати речі стратегічно! Наша мета — величезна справа, соціальна революція. То навіщо мені в цій ситуації псувати стосунки з більш-менш лояльною пресою? Рубиш? Плюс людський фактор: особисто мені, наприклад, було б якось некомфортно відбивати тобі голову заради цього вреднючого дівчиська. Второпав? Я швидко звикаю до людей, це, звичайно, недолік для революціонера...
Товариш Дванадцять зробив замислене обличчя.
Збожеволіти: він розтлумачував мені, чому саме не збирається мене вбивати!
— Так, стоп,— нарешті вимовив я.— Вона що, натравила вас на мене?
— Ну що таке «натравила»? Ми ж не собаки!
— Попросила по-дружбі,— знайшов формулювання прес-секретар.
— А ви, значить, погодилися?
— А як ми могли не погодитися, га? Ти її бачив? Це ж фурія! Дівка сама по собі люта, а тут ти ще й розпалив її!
— Тобто вона вам заплатила,— констатував я.
— Що значить — заплатила? — знову скривився Ілля.— Ми ж не якісь там найманці світової буржуазії, а революційна організація...
— Віддячила,— підказав прес-секретар.
— І чого їй треба? Що ви мали зі мною зробити? Підрізати?
Ілля лише відвернувся — мабуть, через моральну незгоду з самою постановкою питання.
— Ні,— із солдатською прямотою відповів замість нього товариш Сім.— Просто відпиздити.
От же ж потвора, подумав я, але вголос спитав:
— У скільки ж, цікаво, вона мене оцінила?
— Брате, ти зрозумій: ніхто нам нічого не платив...
— Два грами,— викарбував прес-секретар.
— Два грами фену? — оторопів я.— Ви мали відбити голову людині за два грами фену?
— За два грами найчистішого фену! — уточнив прес-секретар.— Це перлина Сашиної колекції!
— Нас же подруга попросила, розумієш? Звичайно, ми не такі,— на обличчі товариша Дванадцять знову з’явилася задумливість.— Є дружнє прохання. І є дружня подяка...
Я смикнув ручку дверей, намагаючись вийти, але Ілля встиг заблокувати замки; очі у дзеркалі мигнули, долоня прес-секретаря опустилася на моє плече.
— Руку прибрав! — просичав я, наче кіт, готовий до бійки.
На мій подив, Віталік швидко забрав руку.
— Дослухай мене! — продовжував переконувати товариш Дванадцять.— Тільки без істерик, гаразд? Ніхто тобі нічого не зробить! Просто дай товаришу Сім зробити свою роботу! Він справжній митець! Рубиш, брате? Зараз він намалює шедевр на твоєму, скажемо чесно, трохи дебільному обличчі. Якась пара синців — і все. Ми зробимо селфі, пред’явимо тій фурії, і вона заспокоїться! В нас гора з плеч, і тобі жодної шкоди! Додому приїдеш — усе змиєш, ми тебе навіть підвеземо. Ми ж чесне угруповання, не забув? Соціальна справедливість для нас — святе слово! Ми з тобою поділимося. Ось, диви!..
Він швиденько здійснив якісь дрібні маніпуляції і обережно підніс до мого обличчя кулак. На тильному боці опинилася маленька розтягнута гірочка порошку.
— Люта штука,— прорекламував товариш Дванадцять з посмішкою.— Ексклюзив! Давай!
Я майже задихнувся від обурення. Невже цей дешевий анархіст вирішив, що я продамся за понюшку? Невже уявляє, що я справді дозволю розмалювати власне обличчя на потіху цій скаженій курві?! Як йому в голову могло спасти, що я стану нюхати це гівно з його смердючого кулака, наче дворняга, що тягнеться за шматком дешевої ковбаси? Краще негайно плюнути в його нахабну пику!..
— От і добре! — зрадів товариш Дванадцять.— Тепер другу!
