Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Новини - Андрій Любомирович Войницький

Новини - Андрій Любомирович Войницький

Читаємо онлайн Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Якщо маєш час, приділи мені кілька хвилин...

Ми зійшли поверхом нижче і повернули у вузький, майже безлюдний коридор. Лише якась виснажена, заплакана жіночка томилася там на лаві біля дверей зачиненого кабінету, чекаючи невідомо чого. За рогом ми опинилися у черговому коридорі з оббитими штучною шкірою дверима обабіч, проминули вкритий пилом план пожежної евакуації на стіні і пірнули у той самий екстрений вихід, на який вказувала червона стрілка на цьому плані.

Зупинились ми на сходинках біля зачинених дверей запасного виходу з будівлі. Тут ми були самі. У заґратованому вікні серед пилу і павутиння теліпалася ціла гірлянда дохлих мух. Світлицька вийняла сигарету, я чиркнув запальничкою. Майже хвилину ми курили мовчки.

Крізь прути ґрат, крізь каламуть ніколи не митого скла я раптом побачив внутрішній дворик суду і авто-зак спецпідрозділу судової міліції. Мабуть, саме у ньому привезли Руслана Захарченка, а за п’ять хвилин, або за годину чи більше, конвой розчахне важкі залізні двері фургона, загонить хлопця всередину, як безсловесну худобу, і поверне до СІЗО. Як воно, на вашу думку,— відсидіти там цілий рік? Його й надалі будуть тягати туди-сюди у цьому смердючому проіржавілому ящику — місяць, рік, два, три, аж поки суд не ухвалить вирок. А після вироку, який з високою вірогідністю буде обвинувальним, на хлопця чекає колонія.

— Ти бачив фільм «Місце зустрічі змінити не можна»? — несподівано спитала Світлицька. І раптом м’яко, але беззаперечно схопила мій зап’ясток двома пальцями, наче лікар, який перевіряє пульс, і одразу відпустила.

— Що?!

— Той радянський багатосерійний фільм з Висоцьким. Про банду «Чорна кішка»... Дивився?

— Так.

Вона випустила струмінь тютюнового диму в бік муміфікованих мух на вікні, наче намагалася оживити злощастних комах, після чого сумно посміхнулася. Може, від якихось спогадів.

— Я його вперше подивилася у сімдесят дев’ятому... першокурсницею юридичного... Це було у Москві. Всі мої подруги, без винятку, були тоді закохані у Шарапова — молодий, красивий, розвідник, ветеран... А мені, навпаки, Шарапов здавався ще зовсім зеленим хлопчаком... А ось Жеглов — інша справа! Жеглов мене миттю підкорив. Упевнений у собі, добре розбирається у людях. І ці його методи спілкування — вони для мене довго були свого роду прикладом, майже каноном...

Я ще не розумів, до чого тут радянське кіно, але не перебивав. Нехай сама скаже. Але Світлицька чомусь замовкла. Я докурив, пошукав, куди викинути недопалок, не знайшов, тому загасив його об поруччя і щигликом вирядив униз, відслідкувавши цей політ.

— Що ви маєте на увазі? — спитав я нарешті, не дочекавшись продовження оповіді.

Вона загасила недопалок, як свічку,— двома пальцями, і повернула його у пачку, де лишалися ще дві сигарети.

— І тільки через вісім років я зрозуміла, хто такий Жеглов,— відповіла вона так тихо, наче розмовляла сама з собою.— Через вісім років...

— І хто ж він?

— Сталінський кат. Якому начхати на закон. Жеглов — персонаж суто негативний.

— Ну, це вже ви, як на мене, загнули...— здивувався я.

— А ти спробуй, подивися ще раз! — посміхнулася Світлицька, але в її очах я не побачив навіть найменшої радості.— Висоцький добре зіграв цю роль, навіть занадто талановито. Тому Жеглов для наших ментів зробився іконою, зразком, а разом і відпущенням усіх гріхів. Жеглов — це яскраве виправдання цієї звірячої системи. Дивись: у офіцерів міліції через одного в кабінетах висить його портрет, я не перебільшую. Гоцман, Черьомухов, Жеглов — ось їхній іконостас, і це щось більше, ніж образи,— ідеологія, їхня система цінностей, розумієш? У фільмі немає таких епізодів, де б Жеглов, припустімо, вибивав свідчення, але є безпосередні натяки. Згадай оце: «Я тебе засмучу до неможливості»? Проте дуже добре показано, як Жеглов ризикує життям під час, наприклад, погоні за Фоксом...

— Навіть я пам’ятаю...

— Оце й є головне виправдання для цілих поколінь у цій системі: так, діємо жорстко і жорстоко, але ж і життям ризикуємо, під кулями ходимо, на ніж можемо наразитися... Згадай сварку Жеглова і Шарапова в машині. Шарапов дорікає Жеглову через те, що той підкинув крадію чужий гаманець. Що каже Жеглов? «Крадій повинен сидіти у в’язниці, а як я його туди запроторю, нікого не цікавить!» А Шарапов йому значно важливішу річ каже у відповідь: якщо всі будуть так робити, то закон остаточно втратить сенс. Куди забажаєш, туди й повернеш. І Жеглову нічого відповісти, тому що це суцільна правда. Повір, Жеглов дуже органічно вписався би сьогодні в міліцейську систему. Я таких жеглових бачила стільки, що краще тобі не знати! Дійсно розкривали вбивства, лізли під кулі, отримували поранення, гинули... але скільки людських доль скалічили, скільки років життя забрали, скільки невинних згноїли по тюрмах, скільки горя спричинили сім’ям! І починали ж добре, з ентузіазмом, з того ж самого: «Крадій має сидіти в тюрмі», а закінчили як справжні бандюки. А по-іншому й не можна, бо треба щотижня керівництву конверта занести, а його десь треба взяти. Де?.. Даню, я таке бачила за ці роки, таке знаю, що волосся дибки! Це вже не жеглови, а якісь збочені людожери-психопати на кшталт Ганнібала Лектера... Це гестапо, Даню, в двадцять першому столітті, у центрі Харкова. Справжнє гестапо, розумієш? Це було і є, і від цього не відмахнутися...

Вона відвернулася до вікна, немовби забороняючи собі говорити далі. Її слова вибили мене з колії. Я чекав

Відгуки про книгу Новини - Андрій Любомирович Войницький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: