На дорозі - Джек Керуак

Вдома у Бейб ми сіли в машину і попрощалися з нею. Тім поїхав з нами до свого дому за містом. Того дня Бейб була прекрасна: її волосся довге, біле і шведське, на сонці видно її веснянки. Вона виглядала точно, як маленька дівчинка, якою вона й була насправді. У її очах стояв туман. Може, вона приїде до нас пізніше з Тімом – але цього не сталося. Прощавай. Прощавай.

Ми погнали в дорогу. Тіма висадили в його дворі на Рівнинах на околиці міста, і я дивився, як Тім Грей зникає з поля зору. Цей дивний хлопець стояв і цілі дві хвилини дивився, як ми від'їжджаємо і думав бозна-що сльозливе. Він ставав усе меншим і меншим, і все одно стояв незворушно, з одною рукою на шнурку для білизни, немов капітан, а я викручувався, щоб побачити Тіма Грея більше, аж поки у просторі не залишилось нічого крім порожнечі, а простір лежав на схід у бік Канзаса, і тягся аж до мого дому в Атланті.

Тепер ми спрямували наше гримуче рило на південь і їхали в бік Кастл-Рок, Колорадо, поки сонце ставало червоним, а камінь скель на заході ставав схожим на бруклін-ську броварню в сутінках листопада. У далечі у фіолетових тінях каменю хтось ішов, ішов, але ми не могли роздивитись; може, це той білоголовий старий, котрого я відчув у вершинах багато років тому. Джек із Закатека. Проте він наближався до мене, навіть, якщо був позаду. А Денвер зникав за нами, немов місто із солі, його дим танув у повітрі та щезав з поля зору.

Розділ четвертий

БУВ травень. І як можуть сільські дні в Колорадо, з фермами, іригаційними канавами і прихованими тінню озерцями – місця, де купаються маленькі хлопці -породити комаху, таку комаху, яка вкусила Стена Шепар-да? Він обхопив рукою зламані двері, весело їхав і радісно говорив, коли раптом якась комаха влетіла йому в руку і встромила в неї своє довге жало, той аж закричав. Комаха родом з американського дня. Він шарпав і бив свою руку, дістав жало, а через декілька хвилин рука почала пухнути й боліти. Ми з Діном не могли зрозуміти, що то була за комаха. Ми вирішили почекати й подивитись, чи зійде набряк. Ось ми відчалюємо до незнаних південних земель, і менш ніж за три милі від нашого рідного міста, бідного старого рідного міста нашого дитинства дивна божевільна екзотична комаха повстала із таємних сховищ та вселила страх у наші серця.

– Що це було?

– Я в цих краях ніколи не бачив комахи, від якої так розпухає. Чорт!

Подорож від цього почала здаватись зловісною та приреченою. Ми їхали далі. Рука Стена виглядала гірше. Ми вирішили зупинитись біля першої ліпшої лікарні, щоб йому вкололи пеніцилін. Ми проїхали Кастл-Рок і під вечір прибули в Колорадо-Спрінгс. Величні тіні Пайкс-Пік височіли справа від нас. Ми котились по шосе Пуебло.

– Я тисячі тисячі разів їздив автостопом цією дорогою, – сказав Дін. – Одного вечора я заховався за он тим залізним парканом і раптом зовсім без причини злякався.

Ми вирішили один за одним розповідати свої історії, і Стен був першим.

– Нам ще далеко їхати, – сказав Дін, – тому ти повинен дати собі волю й розібратися з кожною деталлю, яка може прийти на думку – і все одно це буде не все. Спокійно, спокійно. – І застеріг Стена, котрий почав розповідати свою історію:

– Ти також повинен розслабитись.

Стен залетів у свою розповідь, поки ми мчали через пітьму. Він почав зі свого досвіду у Франції, проте, щоб розібратись з наростаючими поясненнями, почав із самого початку, із свого дитинства в Денвері. Вони з Діном порівнювали кількість разів, коли бачили один одного гасаючими на велосипедах.

– Один раз ти забув, я знаю – гараж Арапахо? Пам'ятаєш? Я на розі кинув у тебе м'яч, і ти його відбив кулаком назад до мене, і він полетів у канаву. Шкільні дні. Тепер пам'ятаєш?

Стен був нервовий, як у лихоманці. Він хотів розповісти Діну все. Тепер Дін був арбітром, старий чоловік, суддя, слухач, він дозволяв і хитав головою:

– Так, так, продовжуй.

Ми проїхали Ванзенбург; несподівано минули Тринідад, де Чед Кінг десь сидів біля багаття з групою антропологів, і, як у минулі часи, також розповідав історію свого життя і не мав і гадки, що ми проїжджаємо поряд дорогою в Мексику, розповідаючи власні історії життя. О сумна американська ніч! Потім ми заїхали в Нью-Мексико і проїжджали округлі камені Ратона, і зупинились у забігайлівці, страшенно зголоднілі за гамбургерами, які ми підготували, щоб з'їсти на кордоні.

– Весь вертикальний штат Техас лежить перед нами, Селе, – сказав Дін. – Раніше ми його перетинали горизонтально. І це так само довго. За декілька хвилин ми будемо в Техасі, виїдемо з нього не раніше як завтра в цей самий час, і не зупинятимемося. Подумайте.

Ми поїхали далі. За величезними просторами ночі лежало перше техаське містечко, Далгарт, котре я минув у 1947-му. Воно мерехтіло на темній землі планети, за п'ятдесят миль від нас. Земля під місячним сяйвом була лише заростями мескітів та пустирника. На горизонті сяяв місяць. Він товстішав, ставав великим та іржавим, танув і котився, поки ранкові зорі не заспокоїлись і роси стали залітати в наші вікна, – ми їхали далі. Після Далгарта -малесенького містечка – ми котилися в бік Амаріло і доїхали до нього вранці, посеред трав, зрошених вітрами, які ще декілька років тому хитались навколо бізонячих наметів. Тепер з'явились заправки і нові музичні програвачі 1950-го року з величезними розцяцькованими фасадами, щілинами під десять центів і жахливими піснями. Від Амаріло у Чілдрес, ми з Діном забивали у Стена сюжет за сюжетом з книжок, які ми прочитали, він нас просив і хотів знати. За Чілдрес, на гарячому сонці, ми звернули просто на південь на меншу дорогу і пролетіли через бездонну порожнечу до Падука, Гатрі та Абіліна, Техас. Дін повинен був поспати, і ми зі Стеном сиділи попереду й вели машину. Стара машина горіла, скакала і старалась їхати далі. Величні хмари жорстоких вітрів дули на нас із блискучих просторів. Стен продовжував історії про Монте-Карло, Кан-сюр-Мер і голубі місця біля Ментони, де темношкірі люди блукали