На дорозі - Джек Керуак
– Я навіть не можу пізно прийти додому – мій дід починає зі мною сваритися, потім переключається на мою маму. Кажу тобі, Селе, мені треба пошвидше забиратись з Денвера, інакше я збожеволію.
Ну, а я зупинився в Тіма Грея, потім Бейб Раулінз організувала мені маленьку кімнатку в підвалі, де всі ми потім гуляли щоночі протягом тижня. Генрі зник у свого брата, і ми більше ніколи його не бачили і вже ніколи не дізнаємося, чи хтось йому роз'яснював, чи він сів у залізну клітку, чи палить уночі свої свічки.
Тім Грей, Стен, Бейб та я провели цілий тиждень у чудових денверських барах, де офіціантки одягнені в літні штани і бігають із сором'язливими, люблячими очима, не закам'янілі офіціантки, а офіціантки, які закохуються у відвідувачів і переживають вибухові романи, охають, ахають і перебігають від одного бара в інший; і ми весь тиждень слухали джаз у Файв-Пойнтс, пили алкоголь у божевільних негритянських салунах і базікали до п'ятої ранку в моєму підвалі. У обід ми валялись на задньому дворі Бейб поміж денверських дітей, які грали в ковбоїв та індіанців і падали на нас із квітучих вишень. Я чудово проводив час, і переді мною відкрився весь світ, бо в мене не було мрій. Ми зі Стеном змовились, щоб Тім поїхав з нами, але Тім прилип до свого денверського життя.
Я збирався їхати в Мексику, аж раптом одного вечора мені подзвонив Денвер Дол і сказав:
– Ну, Селе, вгадай, хто їде в Денвер? – Я й гадки не мав. – Він вже в дорозі, я дізнався по своїй виноградній лозі. Дін купив машину і їде приєднатись до тебе. – Раптом я уявив, як Дін, палаючий, мерехтливий, жахаючий Янгол, рухається до мене дорогою, він наближається, немов хмара, з неймовірною швидкістю, Мандрівник, укритий вуаллю, слідує за мною та наступає мені на п'яти. Я побачив його величезне обличчя над просторами, націлене, божевільне та кістляве, вогнем з очах; я бачив його крила; я бачив його стару таратайку-колісницю з тисячами іскор, що вискакують з-під її колес; я бачив, як під ним палає дорога; він, навіть проклав свій власний шлях через кукурудзу, через міста, руйнуючи мости та висушуючи річки. Він, як гнів господній, рухався на захід. Я знав, що Дін знову збожеволів. Якщо він узяв усі свої заощадження з банку та купив машину, він уже не відішле ніяких грошей дружині. Все було на кону, і гра, і все навколо. За ним диміли спалені руїни. Він знову поспішав на Захід через крекотання континенту – скоро він приїде. Ми поспіхом, готувались до його приїзду. Ходила чутка, що він збирався відвезти мене в Мексику.
– Думаєш, він дозволить мені поїхати з вами? – з подивом запитав Стен.
– Я з ним поговорю, – сказав я похмуро. Ми не знали, чого очікувати. – Де він спатиме? Що їстиме? Чи є для нього дівчата?
Це було, як неминуче прибуття Гаргантюа; треба було приготуватись – розширити канави Денвера і вкоротити деякі закони, щоб умістити його стражденне єство та вибухові екстази.
Розділ третій
ДІН приїхав, як у старомодному кіно. Я сидів удома в Бейб посеред золотого дня. Пару слів про будинок. її мати була в Європі. Тітку-наглядачку звали Черіті; їй було сімдесят п'ять, і вона була моторна, мов курча. У сім'ї Рау-лінзів, яка простягалась по всьому Заходу, вона постійно переходила з одного дому в інший, повсюди чимось допомагаючи. Колись вона мала десятки синів. Усі вони зникли; вони всі її покинули. Вона була стара, проте її цікавило все, що ми робили й казали. Вона сумно дивилася на нас, коли ми пили віскі у вітальні:
– Так, юначе, ідіть і пийте це на дворі.
Нагорі – це був якийсь гуртожиток того літа – жив тип на ім'я Том, котрий був безнадійно закоханий у Бейб. З їхніх слів, він був з Вермонту, з багатої сім'ї, на нього вдома чекала кар'єра і все таке, проте йому подобалось бути поряд із Бейб. Вечорами він сидів у вітальні, його лице палало за газетою, і кожного разу, коли хтось із нас щось казав, він не подавав знаку, але все чув. Його лице особливо червоніло, коли говорила Бейб. Коли ми примушували його відкласти газету, він дивився на нас із неймовірною нудьгою і стражданням.
– Е? А, ну так, думаю, що так і є. – Зазвичай казав він щось подібне.
Черіті сиділа в кутку, вона пильнувала нас орлиним зором, її роботою було наглядати, і вона стежила, щоб ніхто не лаявся. Бейб сиділа на дивані та сміялась. Тім Грей, Стен Шепард і я розляглись у кріслах. Бідний Том страждав від тортур. Він піднявся, позіхнув і сказав:
– Ну, ще один день, ще один долар, доброї ночі, – і зник нагорі.
Бейб він не цікавив як коханець. Вона була закохана в Тіма Грея; він, немов вуж, вислизав з її обіймів. Ось так ми сиділи сонячного дня, чекаючи на вечерю, коли під'їхав Дін на своїй таратайці й вискочив у твідовому костюмі з камізелькою й годинником на ланцюжку.
– Гоп! Гоп! – чув я з вулиці. Він був з Роєм Джонсоном, котрий нещодавно повернувся з дружиною з Фріско в Денвер. Повернулись також Данкел і Галатея Данкел, та Том Снарк. Усі знову були в Денвері. Я вийшов на ґанок.
– Ну, хлопче мій, – сказав Дін, простягаючи руку. – Бачу, на цьому кінці палиці все чудово. Добрий, добрий, -сказав він усім.
– О, так, Тім Грей, Стен Шепард, як ваші справи? -Ми познайомили його з Черіті. – О, так, як ваші справи? Це мій товариш Рой Джонсон, він мене супроводжував, агем! Агам! Майор Гупл, сер, – сказав він, простягаючи руку Тому, котрий на нього витріщався. – Так, так. Ну, Селе, старий друже, що в нас за плани, коли вириваємось у Мексику? Завтра після обіду? Добре, добре. Ага! Тепер, Селе, у мене є рівно шістнадцять хвилин, щоб доїхати до будинку Еда Данкела, де я маю забрати свій старий залізничний годинник, котрий я здам у ломбард на Ларімер-стріт
