На дорозі - Джек Керуак

до його закриття, а потім я мушу швидко пролетіти й подивитись, якщо дозволить час, чи є мій батько у Буфеті Джигса або в якомусь іншому барі, а потім у мене зустріч з перукарем, до якого мені радив піти Дол, а сам я не змінився за ці роки і цю політику міняти не буду -агам! Агм! Рівно о шостій – рівно, чуєш мене? – я хочу, щоб ти був ось тут, коли я приїду за тобою, і ми заскочимо до Роя Джонсона, послухаємо Гілеспі та вибрані бонові платівки, це буде годинка відпочинку перед подальшим вечором, який ти, і Тім, і Стен, і Бейб запланували на сьогодні, незалежно від мого прибуття, яке між іншим відбулось рівно сорок п'ять хвилин тому, в моєму старому Форді тридцять сьомого року, бачите, он він припаркований, я сюди приїхав з довгою зупинкою в Канзас-сіті, я відвідував свого двоюрідного брата, не Сема Брейді, молодшого… – Розповідаючи оце все у вітальні, схований від усіх, він діловито перевдягався з костюма в майку і перекладав годинник у іншу пару штанів, які дістав з тієї самої побитої валізки.

– А Інез? – запитав я. – Що сталося в Нью-Йорку?

– Офіційно, Селе, це подорож, щоб дістати мексиканське розлучення, дешевше та швидше за будь-яке. Я нарешті дістав згоду від Каміл і все нормально, і все добре, і все чудово, і тепер ми знаємо, що нас нічогісінько не хвилює, правда, Селе?

Ну, добре, я завжди готовий слідувати за Діном, і ми поспішили взятися за новий план та організували вечір, і та ніч була незабутня. У брата Еда Данкела була вечірка. Двоє його старших братів – водії автобуса. Вони сиділи й дивились на все з подивом. Стіл був накритий чудово, з тортами і випивкою. Ед Данкел здавався щасливим та успішним.

– Ну, як у вас там із Галатеєю, все нормально?

– Так, сер, – сказав Ед, – я впевнений. Я думаю піти в денверський університет, я і Рой.

– Що ви будете там вчити?

– Ой, соціологію і все таке, ти знаєш. А скажи, Дін щороку стає божевільнішим, чи не так?

– Це точно.

Там була Галатея Данкел. Вона намагалася з кимось порозмовляти, але Дін перейняв усю увагу на себе. Він стояв і грав для Шепарда, Тіма, Бейб, для мене, всі сиділи один біля одного на кухонних стільцях. Ед Данкел нервово крутився за його спиною. Його бідного брата закинуло на задній план.

– Гоп! Гоп! – казав Дін, крутив свою майку, чухав живіт і підстрибував. – Так, ну – ось ми всі тепер разом і багато років уже пробігло, але жоден із нас особливо не змінився, ось що вражає найбільше – витривалість, справді, тут у мене є колода карт, з нею я можу досить точно розповісти про ваше майбутнє.

Це була непристойна колода. Дороті Джонсон і Рой Джонсон незворушно сиділи в кутку. Вечірка була трагічною. Потім Дін раптово стих і сів між мною та Стеном на кухні і дивився вперед закам'янілим поглядом собаки, не звертаючи ні на кого уваги. Він просто зник на пару хвилин, щоб набратися енергії. Якщо до нього доторкнутись, він захитається, немов камінь, що ледве тримається на скелі. Він міг звалитися вниз або просто хитатись, як брила. Потім каменюка вибухнула, немов квітка, і його обличчя зайнялося чудовою усмішкою, він роздивлявся навколо, немов щойно прокинувся, і сказав:

– Ай, ви тільки гляньте на всіх гарних людей, які зі мною тут сидять. Як же це гарно! Селе, чому, як я вже казав Міну на днях, чому, агам, а так! – Він встав і пішов через усю кімнату з простягнутою рукою до одного з водіїв автобуса.

– Як ваші справи? Мене звати Дін Моріарті. Так, я вас добре пам'ятаю. Все добре? Ну, ну. Подивіться тільки на цей чудовий торт. Ой, а можна мені трошки? Тільки мені? Нещасному мені? – Сестра Еда дозволила.

– Ой, як чудово. Люди такі гарні. Торти і гарні маленькі речі, розставлені на столі, і все заради прекрасних маленьких радощів та задоволень. Гмм, а, так, чудово, прекрасно, егем, агам! – Дін стояв посеред кімнати, похитуючись, поїдаючи торт і дивлячись на всіх із здивуванням. Він повернувся й поглянув назад. Усе його дивувало, усе, що він бачив. Люди групками розмовляли по всій кімнаті, і він сказав:

– Так! Так точно! – Побачивши картину на стіні, він завмер. Потім підійшов, придивився, відступив назад, присів, підстрибнув, він хотів її побачити з усіх можливих рівнів та ракурсів і тягнув свою майку з подивом. – Чорт!

Він не уявляв, яке він справляє враження і йому було байдуже. Тепер люди почали дивитись на Діна з материнською та батьківською турботою. Нарешті він був Янголом, яким – я завжди думав – він стане; але, як будь-який Янгол, він уміє злитися й лютувати, і тієї ночі, коли ми всі покинули вечірку та однією дикою бандою перемістились у бар «Віндзор», серафим-Дін невгамовно й демонічно напився.

Знайте, що «Віндзор», під час Золотої Лихоманки най-славетніший готель Денвера і просто цікаве місце, – у великому залі внизу досі в стінах є дірки від куль – був колись домом Діна. Він тут жив з батьком у одній з кімнат нагорі. Він не був туристом. І ось тепер він пив у цьому барі, немов привид свого батька; він, як воду, вливав у себе вино, пиво, віскі. Його лице почервоніло та спітніло, а він нив і кричав на весь бар, потім поплентався через танцювальний майданчик, де з дівчатами витанцьовували пронози заходу, і намагався пограти на піаніно, і обнімався з колишніми в'язнями, і перекрикував увесь галас. Тим часом уся наша тусовка сиділа разом за двома величезними столами. Там були Денвер Д. Дол, Дороті та Рой Джонсони, дівчина з Бафало, Вайомінг, подруга Дороті, Стен, Тім Грей, Бейб, я, Ед Данкел, Том Снарк, ще декілька людей, тринадцять загалом. Долу було дуже весело – він поставив на стіл автомат для горішків, кидав туди копійки та їв горішки. Він запропонував, щоб ми всі щось написали на листівці й відіслали її Карло Марксу в Нью-Йорк. Ми писали божевільні речі. Музика скрипок лунала крізь ніч Ларімер-стріт.

– Чи це не весело? – кричав Дол.

У чоловічому туалеті ми з Діном хотіли вибити двері, але вони були товщиною з дюйм. Я поламав кістку пальця та навіть, нічого