Спокута - Світлана Талан

– І що тепер робити? – закліпав очицями Андрій.

– Не розумієш? От телепень! Вона втратила пам’ять і не знає, хто вона. Це нам на руку!

– Як це? – розгублено спитав Андрій.

– У мене була рідна сестра Ольга, пам’ятаєш?

– Так. Але ж вона давно померла, ще молодою.

– Саме так. За нашою легендою ця жінка – донька Ольги, яку вона нібито народила по молодості й залишила в дитбудинку.

– І ми до цього нічого не знали, – продовжив думку дружини Андрій. – Але як дізналися?

– Стара сусідка перед смертю мені розповіла, тож ми її знайшли. Тепер треба подумати, як вона в нас опинилася.

Ганна заходила по кімнаті, прикусивши вказівного пальця. Так вона робила завжди, коли думала про щось важливе. Раптом вона різко зупинилася і луснула себе долонею по лобі.

– Так! Запам’ятовуй, що тобі скажу! – Ганна сіла навпроти чоловіка. – Ось цю нашу врятовану звати Марта. Ольга її народила і, щоб не осоромити родину, покинула маля в дитбудинку. Марта була несповна розуму й жила в інтернаті для інвалідів, а там трапилася пожежа й вона обгоріла. Саме в цей час ми дізналися про неї, поїхали в інтернат і забрали до себе.

– Навіщо забрали?

– Бо вона наша родичка, дурню! Єдина родичка!

– Яка ти розумна, Ганно! – Андрій задоволено посміхнувся. – Як усе розставила по місцях!

– Отож бо! – Ганна гордовито підняла підборіддя.

Незнайомці пояснили жінці, хто вона є і як до них потрапила, вона трохи заспокоїлась і незабаром вже почала потроху ходити по хаті, потім – виходити у двір.

– Ще трохи, і Марта зможе нам допомагати! – раділа Ганна.

На маленькому хуторі новина про племінницю Ганни швидко долетіла до кожного подвір’я. Відкрито ніхто з сусідів не приходив, щоб подивитися на Марту, бо Ганна попередила, що племінниця соромиться своїх опіків, але коли Марта почала виходити на город сапати, сусіди також ішли, аби здалеку поглянути на родичку Ганни.

Якось Тоха збирав у череду корів на хуторі і, як завжди, підійшов до паркану Ганни та Андрія. Крізь щілину в паркані він побачив незнайому жінку. Хлопець вже хотів крикнути: «Де ваші корівки?!», коли зрозумів, що вже десь бачив ту жінку. Він потер лоба долонею і згадав: це була саме та жінка, яка бігла полем! Він її бачив один лише раз і здалеку, але помилитися не міг. Жінка пішла в хату, Ганна вигнала із двору корів, і Тоха цілий день ходив замислений і в роздумах. Увечері вдома за столом він сказав:

– У тітки Ганни живе та тьотя, що бігла полем.

– Яким полем? Про що ти, синку? – спитала його мати.

– Тьотя, яка бігла полем, – повторив хлопець.

– Чого б вона бігала полем? Не вигадуй! – озвався батько.

– Тоха ніколи не бреше, – образився хлопець.

– Тато не сказав, що ти збрехав, – лагідно сказала мати. – Коли та тьотя бігла полем?

– Коли машина впала у прірву з мосту й загорілася.

– У той самий день?

– Ага! Тоді тьотя бігла полем, – кивнув головою хлопець.

Уранці Тоха підійшов до садиби Ганни та Андрія разом із матір’ю. Ганна вигнала корів і жінка, ніби ненароком, поцікавилася:

– Як себе почуває племінниця?

– Дякую, вже добре, намагається допомагати полоти бур’яни на городі, – похвалилася Ганна.

– Так кажете, сусідко, що ви її привезли з інтернату?

– Еге ж.

– Ніхто не бачив і не знав, щоб ви кудись виїжджали, – зауважила жінка.

– А я маю всім доповідати?

– Та ні. А ось мій Тоха бачив, як Марта в той день, коли машина розбилася, бігла полем у напрямку вашої садиби.

– Тоха? Та він же… Нехай не вигадує. То йому здалося, – сказала Ганна.

За кілька днів по тому до Ганни навідався дільничний інспектор і поцікавився документами Марти.

– Документів у нас ще немає, – пояснила Ганна. – У пожежі згорів паспорт Марти, тож в інтернаті сказали, що все поновлять, оформлять як годиться і сповістять.

– І коли це буде?

– До зими все зроблять, ось тоді й приходьте, а зараз ідіть, не турбуйте бідолаху, вона й так усього натерпілася, – не змигнувши оком, сказала Ганна.

Вересень місяць непомітно й тихо прийшов на зміну останньому місяцю літа. Він лагідно, лише деінде торкнувся долонею верхівок дерев, залишивши на листі золотавий відтінок. Небо все ще було прозоре та бездонно синє і рання осінь була неймовірно прекрасною у своєму мовчазному сумі прощання з літом…

Івасик не мав звички милуватися принадами чарівної осені: увесь час у справах. Помічав красу природи лише тоді, коли іноді вибирався з компанією на шашлики. Стояли теплі, але вже не спекотні дні, і в нього мимохіть майнула думка, що було б непогано якось вибратися в ліс на відпочинок, поки не задощило. Але коли? Відходили в інші світи його афганські побратими. Помер від хвороби ще один із тих, хто дихав разом із ним розпеченим повітрям Афганістану і пройшов крізь