Спокута - Світлана Талан

Катерина сіла біля нього поруч, обійняла, прихилила голову.

– Я… Я – найщасливіша людина на світі! – схвильовано промовив Роман і сховав обличчя у її волоссі. – Це не сон? Ти жива?!

– Так! Так, і ще раз так! Я все тобі розповім. Потім.

– Нічого не… – розгублено промовив Івасик. – Ні, здається, я все зрозумів! Це не Марта, а його Катря?!

– Схоже, що так, – сказав Сергій.

Коли Роман трохи оговтався від емоцій, які його накрили хвилею, він сказав:

– Івасику, знайомся, це – моя Катря!

– А я думав, Марта, – сказав Івасик і голосно розсміявся. – Оце тобі й на!

Івасик підвівся зі стільця, потупцював на місці, почухав потилицю і натягнув на голову шапку.

– Схоже, мені час повертатися до Світлани, поки вона не поїхала додому. Здається, що й мені час змінити своє життя, поки не пізно. Покину я свій брудний бізнес, поберемося зі Світланою і відкриємо кілька супермаркетів – так буде спокійніше, – сказав він чи то собі, чи присутнім. Далі Івасик поглянув на Романа та Катерину, полегшено зітхнув, посміхнувся й додав: – Нарешті, все утряслося. Ох і стомився ж я із вами! Хай вам грець! – сказав він так кумедно, що усі дружно розсміялися.