Спокута - Світлана Талан

– Ще з рік.

– Ти таке казала два роки тому.

– Я ж не винна, що долар дорожчає і житло у гривні, виходить, також. Мені самій набридло рахувати копійки, – сказала жінка. – У тебе виразка шлунку відкрилася, то ліків довелося немало купувати, у мене то серце прихопить, то тиск підніметься, а все це гроші. Цього року стільки всього насадили, що навіть не знаю, чи вистачить сил усе обробити й продати, але за моїми підрахунками, це останній рік ми тут живемо.

– А потім знову якась болячка з’явиться і ще на рік тут засядемо, – зауважив чоловік.

– Може бути і таке, – зітхнула жінка, – усі під Богом ходимо. А рук і справді на все не вистачає.

Поснідавши, Ганна взяла цапку й подибала на город. Андрій пішов чистити корівник і про себе матюкатися, бо все йому вже набридло, а мрія перебратися в місто все ще залишалася мрією.

У Ганни ломив поперек, але нічого не вдієш, треба просапати буряки. Вона зітхнула, перехрестилася і нахилилася на грядці. Коли дійшла до кінця рядка, ледве розігнула спину, ойкаючи. І раптом вона побачила, як хтось біжить полем у напрямку їхнього городу. Ганна прищурила очі і зрозуміла, що то жінка. Вона бігла швидко, падала, лізла навкарачки, підводилася й знову бігла так, ніби за нею хтось женеться. Ганна пішла їй назустріч і, коли незнайомка наблизилася, зойкнула. Жінка була скривавлена, брудна і, схоже, бігла, не розуміючи куди. Коли вона добігла до города Ганни, перечепилася через межу, скрикнула, впала і завмерла непорушно. Ганна підбігла до неї, повернула обличчям вгору і зойкнула. У жінки були обпечені, скривавлені, брудні обличчя, шия, руки, обгорілий одяг звисав лахміттям.

– Ой, леле! – жінка побігла до двору, покликала чоловіка.

– Що там вже трапилося? – невдоволено пробубнів Андрій, але одразу слухняно подибав за Ганною.

– Диви! Жінка!

– Та бачу, що не чоловік, – сказав Андрій. – Як вона тут опинилася?

Ганна пояснила і сказала, що треба її занести до хати.

– Дзвони дільничному та викликай лікаря, – сказав Андрій.

– А я кажу, несемо її до хати, поки ніхто не бачив! – командним тоном наказала Ганна.

Андрій не міг перечити дружині, тож вони занесли незнайомку до хати, поклали на диван. Оглянувши її, побачили, що половина обличчя обпечена, червона і кровоточить, одяг частково обгорів і звисав чорними клаптями, на руках також свіжі опіки.

– І навіщо ми її сюди приперли? – стишеним голосом спитав Андрій. – Хочеш, щоб вона померла, а нас в усьому звинуватили?

– Помовч! – шикнула на нього дружина. – Треба мислити наперед! Я її поставлю на ноги, потім вона стане нам допомагати по господарству. У тебе багато сил? Ні. І в мене вже кожна кісточка від роботи болить. Тож зайві руки по господарству не завадять.

– Руки чи рот? Самі пісне їмо, а ще й її годувати доведеться.

– Усе одно буде більше віддачі, ніж затрат.

– А якщо вона одужає і накиває п’ятами?

– Може бути й таке, – погодилася жінка, – але ти подивися на її одяг.

– Обпалене лахміття.

– Дурним ти був, ним і помреш. Одяг дорогий, взуття, манікюр, тож вона не з бідних. Якщо захоче піти, то віддячить нам за своє спасіння грішми.

Андрій задумався. Може, й справді дружина має рацію? Вона завжди правильно мислить. Якщо незнайомка оклигає, то повинна бути їм вдячною і розрахуватись за їх доброту. Є надія, що так швидше виберуться в місто й вже не будуть гарувати з ранку до вечора.

– Є у мене деякий сумнів, – Андрій почесав потилицю. – Боюсь, що помре в нашій хаті. Що тоді робитимемо?

– Дільничного викличемо і скажемо, що знайшли на городі, занесли до хати, а вона дуба врізала, – пояснила жінка. – Досить ляси точити. Грій воду!

Немало зусиль довелося прикласти Ганні, щоб незнайомку вилікувати. Довелося і в аптеці ліки купувати, і аж за п’ятнадцять кілометрів їхати до знахарки, щоб та мазі та трави від опіків дала. Жінка температурила, стогнала, щось викрикувала й поривалася бігти, іноді приходила на мить до тями, дивилася навколо нерозуміючими очима і знову втрачала свідомість. Андрій весь час зудів, що марна справа її рятувати, не жилець вона, але Ганна мала вперту натуру й не збиралася зупинятися на півдорозі, хоча були моменти, коли вона й сама вже шкодувала, що не відправила незнайомку до лікарні. Але жінка потроху починала йти на поправку. У неї спала температура і якось вона чітко промовила: «Дайте мені води». Її права сторона обличчя мала жахливий вигляд після опіків, навіть верхня повіка нависала над оком так, що їй було незручно дивитися.

– Де я? – спитала вона, коли їй стало ліпше.

– У добрих людей, – відповіла Ганна.

Жінка помовчала, повела очима навколо, здивовано подивилася на Ганну, потім зупинила погляд на Андрієві.

– Я вас не знаю, – промовила вона.

– Я – Ганна, а то мій чоловік Андрій. А як тебе звати?

Жінка наморщила лоба, закліпала очима і злякано поглянула на Ганну.

– Я… Я не знаю, як мене звати… Чому я не знаю?!

– Не хвилюйся, тобі не можна, – Ганна подала їй настій трав. – Попий і спробуй заспокоїтися. Ми тобі все пояснимо. Добре?

Жінка прикрила очі. Ганна