Спокута - Світлана Талан

– Дякую, Миколо, за відсвіження пам’яті, – сказав Роман, підвівшись і почавши поспіхом збиратися. – Дякую також за вечерю, поїду додому, – сказав уже біля порогу.

– Куди ти поїдеш? Залиш машину, я зараз викличу таксі, – буркнув Микола і дістав із кишені мобільник.

Тиждень пошуків Сергія не увінчався для Романа успіхом. Хлопець ніби у воду канув. За старим прізвищем він був виписаний із квартири та ніде не зареєстрований, за новим – узагалі нічого. Роман був у розпачі. Він відчував, що Сергію потрібна була допомога, але не мав поняття, де ще його шукати. Івасик і зі свого боку зробив усе можливе, щоб натрапити на слід хлопця – також усе марно. Він навіть знайшов його переслідувачів, добряче їх потрусив, але ті клялися на колінах, що самі не знають, де він подівся. Роман подякував друзям за допомогу й поїхав на кладовище. По дорозі він купив великий букет білих троянд і коробку цукерок. Він підійшов до могили Катрі, привітався, хотів поговорити з нею, розповісти про пошуки Сергія, попросити вибачення за те, що не знайшов його, але завмер на місці. На дерев’яному хресті не було таблички! Хтось зірвав її й кинув неподалік, а на могилі лежали скромні польові квіти. Роман озирнувся довкола й побачив, що в його напрямку йде безхатченко, саме той, який заважав на похоронах.

– Твоя робота? – спитав Роман, вказавши на відірвану табличку, коли чоловік підійшов ближче.

– Моя.

– Навіщо ти це зробив?

– Бо там похована моя Гапочка.

Роман помовчав. Що поробиш, коли людина не сповна розуму?

– Я розумію, що твоя Гапочка загинула, – сказав Роман, – але це не дає тобі права таке чинити.

– То моя Гапочка, – уперто повторив безхатченко. – Я приношу їй квіти.

– Добре, принось, але більше не зривай табличку. А зараз йди звідси, ти мені заважаєш.

– Не піду.

Роман подав йому цукерки і сказав:

– Бери, пом’янеш мою Катрю.

– Мою Гапочку.

– Нехай буде так, – зітхнув Роман. – Тепер підеш?

– Ні.

Роман поклав троянди на могилу, розвернувся й пішов геть. Було схоже, що безхатченко не має наміру йти з кладовища.

Усю дорогу Сергій провів у тривозі. Він хвилювався за матір, яка тікала від переслідувачів. Чи вдалося їй відірватися від погоні? Чи вони її наздогнали і знущаються? Утішала думка про те, що мати сильна жінка, завжди знайде вихід і дасть собі раду. Та чи дала? Їдучи в потязі, Сергій не відходив від свого місця. Там, внизу, лежала його сумка з великою сумою грошей. То були всі кошти, які зібрала мати. Якщо її схопили бандити, то потрібно буде їх віддати, щоб відпустили матір. При пересадці на вокзалах Сергій намагався не привертати до себе увагу і тримався людних місць. Коли нарешті прибув до Великого Майдану і знайшов поштове відділення, де працювала хрещениця матері Орися, зітхнув із полегшенням. Орися не ставила зайвих питань і Сергій був їй за це вдячний. Вона допомогла отримати посилки з речами, які відправила мати, запрягла коня і на підводі довезла Сергія до місця, де вгору тяглася вузька стежинка.

– Ось і все, Сергію, – сказала вона. – Щоб дістатися до будинку Марічки, треба далі йти пішки. Вона живе ось там! – указала пальцем вгору, де було видно лише гущавину смерек і ялиць.

– А я не заблукаю? – невпевнено промовив Сергій.

– Ні! – засміялась Орися. – Не звертай із доріжки й вона приведе тебе куди треба. Та ти не хвилюйся, я тебе проведу. Стільки речей ти сам не допреш.

Орися припнула коня до стовбура дерева, де була висока трава.

– А коня не вкрадуть?

– Та ні! Я тільки туди й назад! – весело промовила Орися і хвацьки підхопила з воза велику сумку.

Згодом вони вийшли на галявину, де в оточенні величезних смерек стояв будиночок Марічки, обнесений низьким парканом. Загавкав собака, і з хати вийшла жінка, підійшла до хвіртки, мовчки її відчинила. Орися привіталася і сказала, що привела до неї родича й швидко побігла назад.

– Доброго дня… пані Марічко! – привітався Сергій. Він мав би назвати її бабусею, але язик не повернувся, бо жінка була не схожа на стару, тож він вирішив назвати її панею. – Я Сергій, син Катерини.

– Бачу, бачу, – протяжно мовила жінка. – Заходь до хати.

Собака, напевно, скучив за людьми, тому одразу завиляв дружньо хвостом і побіг за Сергієм. У дворі куди не глянь – повсюди пучки трав. На відкритій веранді також усе обвішано травами, у сінях, передпокої – те саме. У хаті пахло різнотрав’ям. Запахи квітів, трави, меду, сіна п’янили голову до запаморочення.

– А я вже звикла до них, – ніби читаючи думки хлопця, промовила жінка й додала: – І ти звикнеш. Від них шкоди ніякої, тільки користь. Сідай за стіл, нагодую тебе з дороги.

Лише зараз Сергій відчув, що дуже зголоднів. За тривогою в дорозі він пив лише чай і геть забув про їжу. Жінка поставила на стіл перед хлопцем миску з налисниками та чашку молока, сама сіла навпроти.

– Ти їж, не соромся, я щойно поїла, – сказала Марічка.

Вона пильно подивилася на нього, і Сергієві здалося, що її виразні, темно-карі очі зазирнули в душу, проникли в думки. Він відвів погляд і з апетитом почав