Спокута - Світлана Талан

– Я тримаю кіз, тож молоко козяче, – сказала Марічка. – Дехто не любить їх молоко, а дарма, воно дуже корисне.

– Дякую! – сказав Сергій, допивши молоко.

– А тепер розказуй, що там у вас трапилось, – попросила Марічка.

– Я встряг у халепу, – зізнався хлопець.

– Це я бачу.

Сергій згадав розповіді матері та дідуся про те, що Марічка не лише лікує людей, а й може читати думки, і йому стало трохи лячно. Він розгубився і не знав, що говорити, а що знає сама жінка.

– Легких грошей схотілося? – посміхнулася жінка кутиком рота. – Не вийшло. Тепер за це треба розраховуватися.

– Так. Я знаю, що зробив велику помилку, мамі довелося продати житло… Я навіть не знаю, як вона там.

– Усе буде добре, – задумливо промовила жінка. Здавалося, вона дивиться крізь хлопця кудись далі. – Час лікує, але часи очікування тягнуться довго… Ти надовго до мене?

– Я навіть не знаю. Як вийде, – відповів він, – мені потрібно дочекатися маму.

– Ось і чекатимеш у мене, скільки треба. Мені буде веселіше, хоч жива душа в хаті буде, а то як прийде зима, то хоч разом із вовками вий.

– Я змінив прізвище. Тепер я Гавриленко Сергій Максимович.

– Змінив, то й змінив, – погодилась Марічка без зайвих розпитувань. – Хочеш відпочити з дороги?

– Так, але спочатку хотів би помитися. У вас є де?

– А ти думав, я немита тут живу? – з насмішкою спитала жінка. – У дворі є літній душ.

Жінка провела Сергія в окрему кімнату, видала чисту постіль, рушник і вийшла. У кімнаті не було трав, які чомусь лякали хлопця, тож Сергій зітхнув із полегшенням. Він розпакував речі, склав у шафі на вільних поличках, застелив постіль. Біля вікна – столик, накритий вишиваною скатертиною, два стільця поруч, за дверима – вішак для одягу. Сумку із грішми Сергій засунув у самий куток під ліжком, а лист матері склав учетверо й поклав у паспорт. За вікном виднівся ліс, зелений, шумний, густий, він притягував зір і лякав своєю безкінечністю і якоюсь могутньою силою. Сергій відірвав погляд від величавих смерек і подивився на стелю. Там висіла електрична лампочка.

– Дивно, – подумав він, – дідусь казав, що Марічка живе без електрики. Тоді навіщо лампочка?

Хлопець узяв рушника та змінний одяг, пішов надвір. За будиночком він знайшов дощату будку, над якою був металевий бак із водою. На сонці вода нагрілася до приємної температури і Сергій довго стояв під струмочками води, розтирав тіло мочалкою, знову пускав струмені на зморене дорогою тіло. Після душу йому стало легше. Здавалося, що з брудом змив частину тривог, які обсіли його душу з усіх боків. Він пішов до кімнати і вперше за останній місяць заснув міцним і спокійним сном.

Сергій прокинувся, коли надворі вже сутеніло. Щось гуло, й він не одразу зрозумів, що то працює генератор. Хлопець знайшов вмикач, клацнув і лампочка загорілася. Він пішов на кухню, де торохтіла посудом господиня.

– Доброго вечора! – привітався Сергій.

– А ти думав, що я тут живу з каганцем? – спитала Марічка й посміхнулась.

– Відверто кажучи, так.

– Я не лісова відьма, а звичайна жінка. Давай повечеряємо разом.

Вони їли суп із грибами, пили чай на травах з медом і хлопця вже не так лякали пучки трав на стінах і пляшечки з якимись мутними речовинами на поличках.

– Виспався, а тепер ніч що робитимеш? – спитала Марічка, прибираючи зі столу посуд.

– Вийду надвір, прогуляюся, подихаю свіжим повітрям, – відповів він.

– Іди, тільки дивись не сп’яній від нашого повітря, – незле промовила жінка.

Сергій вийшов надвір, сів на лавку. Стояла тиша. Лише верхівками дерев тихо бігав, граючись, вітер-пустун. Десь скрикнула нічна пташка – і знову тиша. У траві сюркотіли коники, а біля ніг терся Шарик, вимагаючи до себе уваги. Сергій почесав собаці за вухом, і той аж заскімлив від задоволення.

– Шарику, мені потрібна лопата, – майже пошепки сказав хлопець. – Покажеш, де вона?

Собака виляв хвостом і дивився на хлопця.

– Не хочеш зізнаватися? То я сам її знайду.

Сергій пішов до сараю, відкрив двері й одразу налапав рукою держак лопати.

– Шарику, я ж казав, що сам знайду?

Сергій дочекався, поки в кімнаті Марічки згасне світло, тихенько зайшов до своєї кімнати, дістав сумку з-під ліжка, вийняв звідти пакет із грішми. Він вийняв із пачки дві стодоларові купюри, закрутив целофан і навпочіпки вийшов надвір. Прихопивши лопату, хлопець пішов у край двору, де ріс кущ смородини, відступив від нього на кілька кроків і швидко почав копати яму. На дно ямки Сергій поклав пакет із грішми, закидав землею, притоптав ногами, поверх присипав піском із подвір’я, щоб було непомітно порушену землю.

– Нікому не розказуй, Шарику, що ти тут бачив, – сказав він собаці і погладив його по спині.

…Сергій поступово втягувався в нове життя. Він заходився лагодити паркан, замінив у ньому дошки, які підгнили, на нові.

– Паркан не від людей, – пояснила Марічка, – від вовків.

– Не боїтеся їх?

– Не бояться лише дурні. Кожна людина має свій страх, – відповіла Марічка. – Звичайно, що боюся.