На дорозі - Джек Керуак
Ми нудились під дощем. Тієї ночі він ішов по всій Гуд-зонській долині. Величезні світові пірси широкої, мов море, ріки, були залиті дощем, були залиті причали старих пароплавів біля Паукіпсі, були залиті старі затоки, залитою була Спліт Рок Понд і Гора Вандервакер.
– Так-от, – сказав Дін, – я йду по життю так, як воно мене веде. Знаєш, я нещодавно написав своєму старому у в'язницю в Сіетлі – я вперше за багато років кілька днів тому дістав від нього листа.
– Справді?
– Такк, такк. Він сказав, що хоче побачити «дитинну» (так і написано – з двома «н»), коли приїде у Фріско. Я знайшов квартирку з холодною водою на Східній Чотирнадцятій за тридцятку на місяць – якщо він сюди приїде; якщо я зможу надіслати йому гроші, він приїде і житиме в Нью-Йорку – якщо сюди дістанеться. Я тобі ніколи не розказував про свою сестру, але ти знаєш, що в мене є чудова менша сестра; я б хотів, щоб вона теж приїхала й жила зі мною.
– Де вона зараз?
– Ну, ось у чому штука, я не знаю – він буде намагатись її знайти, мій старий, але ти знаєш, чим він справді буде займатись.
– Так що, він поїхав у Сіетл?
– 1 прямо у в'язницю.
– Де він був?
– Техас, Техас – так, що бачиш, чувак, моя душа, стан справ, моє становище – ти помічаєш, що я стаю тихішим?
Так, це правда. У Нью-Йорку Дін став спокійнішим. Він хотів говорити. Ми до смерті замерзали під холодним дощем і домовились про зустріч дома в моєї тітки перед тим, як я поїду.
Він прийшов наступного ранку. У мене був телевізор. Він увімкнув матч, потім увімкнув іще один по радіо, і перемкнув на третій, намагаючись простежити за всім кожну хвилину.
– Пам'ятаєш, Селе, Годжес на другій у Брукліні, тому поки запасний пітчер приїде з Філі, ми перейдемо на бос-тонських Джаянтс і тим часом зверни увагу, що Дімажио має рахунок у три м'ячі, а пітчер щось крутить з гумовим пакетом, тому ми швидко дізнаємося, що сталося з Бобі Томсоном за ті тридцять секунд, як ми його покинули тому на третій. Так!
Після обіду ми пішли грати в бейсбол із дітьми у вкритому попелом залізничному депо Лонг-Айленда. Ми грали в бейсбол настільки збуджено, що молоді хлопці сказали:
– Заспокойтеся, не треба себе вбивати.
Вони м'яко стрибали навколо нас і без проблем нас перемогли. Ми з Діном упріли. У якийсь момент Дін упав обличчям просто на цементну підлогу. Ми з усіх сил намагалися відібрати у хлопців м'яч; вони повернулись і відібрали його назад. Інші блискавично підбігли й кинули його над нашими головами. Ми стрибнули на кошик, немов маніяки, а молодші хлопці просто простягли руки, вихопили м'яч із наших спітнілих рук і поскакали далі. Ми були, наче геніальний чорнопузий тенор Мед з американської бопової алеї, котрий намагався грати в баскетбол проти Стена Гетца і Кула Чарлі. Вони думали, що ми -божевільні. Ми з Діном ішли додому, граючи в кетч по різні боки вулиці, пробували особливі кидки, стрибали над кущами і ледве встигали обминати стовпи. Коли проїжджала машина, я побіг поряд з нею і перекинув м'яч Діну, ледь обминувши бампер. Він підскочив, піймав його й перевернувся на траві та кинув його до мене на інший кінець припаркованої вантажівки. Я ледве встиг спіймати своєю доброю рукою і кинув його назад, і Діну довелося крутитися, здати назад і впасти на спину через кущі. Удома Дін дістав свій гаманець, відкашлявся і віддав моїй тітці п'ятнадцять доларів, які він був винен з часу тієї квитанції за перевищення швидкості у Вашингтоні. Вона була дуже здивована й задоволена. Ми гарно повечеряли.
– Ну, Дін, – сказала моя тітка, – я сподіваюся, що ти зможеш доглядати свою нову дитину і цього разу залишишся одруженим.
– Такк, такк, такк.
– Ти не можеш ось так їздити по всій країні, роблячи дітей. Ці маленькі дитятка виростають безпорадними. Ти повинен дати їм шанс вижити.
Він дивився на свої ноги й кивав. Посеред сіро-червоних сутінків ми попрощалися на мосту через шосе.
– Сподіваюся, що коли повернусь, ти будеш у Нью-Йорку, – сказав я. Все, чого я хочу, це жити з тобою й нашими сім'ями на одній вулиці та разом старіти.
– Це правильно, чувак, ти знаєш, я за це молюся свідомо, увідомлюючи всі проблеми, які були в нас, і проблеми, які будуть, як знає й каже твоя тітка. Я не хотів нової дитини, Інез наполягла, і ми посварились. Ти знаєш, що Мерілу вийшла заміж за торговця старими машинами й чекає на дитину?
– Так. Ми всі туди рухаємось.
Складки на перевернутому озері порожнечі, ось, що мені слід було сказати. Низ землі золотий і земля існує догори ногами. Він дістав фотографію Каміл з новою дитиною. Тінь чоловіка падала на дитину із сонячного тротуара, разом були дві довгі штанини.
– Це хто?
– Це лише Ед Данкел. Він повернувся до Галатеї, вони поїхали в Денвер. Вони провели день фотографуючись.
Ед Данкел, його сприйняття непомітне, так само, як розуміння святих. Дін витяг інші фотографії. Я зрозумів, що це фотографії, на які колись дивитимуться наші діти з подивом, думаючи, що їхні батьки жили спокійним, організованим, стабільним, як на фотографії, життям, і вони гордо вставали вранці, щоб ходити тротуарами життя, ніколи не мріючи про обшарпане божевілля та бунтарство нашого справжнього життя або справжньої ночі, її пекло та бездумну кошмарну дорогу. Все це всередині порожнечі, без кінця й без краю. Жалюгідні форми невігластва. «Прощавай, прощавай». Дін пішов крізь довгі червоні сутінки. Локомотиви диміли й летіли над нами. Його тінь ішла за ним, вона дражнила його ходу, його думки і все його єство. Він повернувся й сором'язливо помахав. Потім, як залізничник, показав мені знак «дорога вільна» і крикнув щось, але я не розчув. Він бігав по колу. Він підходив ближче до цементного кутка залізничного
