Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

– Але годі розмов, – підвів підсумок Омелько. – Он до нас їде хтось із козаків, і б'юсь об заклад, що він розповість нам про якусь дичину, що її вони вислідили і готові підняти нам на втіху!

Тим козаком виявився Микола Охріменко. Він і справді мав новини про дичину, на яку козаки натрапили і готувалися погнати на номери після того, як будуть готові організатори полювання – Богун з Ганною і Омелько.

– Сікач сильний, не менше, як двадцять пудів, пане сотнику, – стурбовано попередив він. – Я волів, аби пані не піддавала себе небезпеці.

– Але я з Богуном! – не погодилась Ганна із запитливим поглядом чоловіка.

Здалеку почувся гавкіт собак.

– Скоро його піднімуть, – насторожився Микола.

– Тоді нам час ставати на номери, – Богун без зайвих слів зліз з коня і передав його джурі. Слідом за ним те саме зробили й Омелько з Ганною. Іван узяв у Охріменка дві майстерно оздоблені мисливські рушниці, перевірив, як вони заряджені і одну з них передав Ганні. – Забирайте коней, хлопці. Геть, усі геть!

І трійко мисливців швидко пішли до невеличкої балки, яка йшла вигинаючись на кілька верст від русла Південного Бугу і по підмоклій кризі, серед негустого минулорічного очерету якої загоничі мали погнати на них вепра. Слідом за ними подалися ще кілька озброєних мисливськими рушницями і списами козаків. Богун, як і решта мисливців, став за одним з дерев і завмер, прислухаючись до валування собак десь за вигином балки. Там, невидимі досі загоничі підняли вепра і гнали його на номери, заходили ззаду і з боків, йшли схилами балки з голосними розмовами, дзвоном і гуркотом тріщалок та бубнів. А десь попереду них мчав, рятуючи своє життя, очманілий від страху та ненависті до всього, що попадеться на шляху, двадцятипудовий клубок м'язів, озброєний довгими, гострими, немов клинок шаблі, іклами. Богун перевів очі на Ганну і ще раз пожалкував про те, що погодився на кількаденні упрохування взяти її на полювання і надати можливість прийняти справжню участь у ньому, а не таку, як зазвичай виділено дамам на шляхетних полюваннях у Польщі.

– Я вмію стріляти! – рішуче відмовлялася Ганна слухати доводи Богуна про неможливість участі жінки в такому небезпечному ділі, як полювання на вепра. Але як би там не було, він піддався на вмовляння, і ось тепер вона тут, поряд, стоїть, зодягнена в чоловічий одяг, який так пасує їй, як і все, що вона надягне, нетерпляче притискує до плеча невеличку мисливську рушницю.

Іван зробив непомітний для Ганни знак козакам, і ті наблизились до неї так, щоб у разі чого першими прийняти удар пораненої тварини на рогатини. Голоси погоничів стали більш відчутними, а гавкіт собак лунав, здавалося, зовсім поряд. Нарешті через хвилину почувся і несамовитий тріск очерету і кущів верболозу, що ними поросло дно балки, за яким до вух мисливців долетіло скажене рохкання вепра.

– Ну, з Богом, – перехрестився Омелько і притис приклад рушниці до плеча. Іван послідував його прикладу, що стосується Ганни, то вона вже кілька хвилин тримала рушницю біля плеча.

Тріск усе наближався, і в якусь мить Іванові здалося, що звір ось-ось виплигне на галявину перед ними, але пройшла ще хвилина, потім ще одна, а тріск і рохкання продовжувались. Вони ставали оглушливими, б'ючи, немов довбиш по блискучій поверхні литаври, по натягнутих струною нервах. У скронях швидко-швидко застукали молоточки. І от нарешті стіна очерету зненацька розкрилася, випускаючи з себе цілу хмару брудних бризок, грудок напівзамер-злої землі і того, на кого з таким нетерпінням очікували мисливці.

Він був і насправді велетенським, цей вепр, котрого немилостива до нього доля винесла на мисливську стежку після довгої і голодної зими. Довге, не менше двох футів рило, поросле чорною щетиною, маленькі, налиті кров'ю, очиці і гострі жовті ікла були зовсім поряд. Вони летіли, наближувалися зі скаженою швидкістю, приковували до себе захоплений погляд і примушували ціпеніти, як ціпеніє кролик перед пащею пітона – довершеною, безжалісною машиною вбивства. Час, котрий біг до цієї миті так швидко, застиг, перетворившись на цілу вічність.

Першим пролунав постріл Богунової рушниці, за ним, немов спущені натисканням одного пальця, сипонули снопиками іскор на порох пановок рушниці Омелька і Ганни. Звір, який після першого пострілу голосно завив і ледь-ледь змінив траєкторію руху, після двох других незграбно підскочив у повітря і важко впав на бік, з шаленою швидкістю б'ючи своїми короткими, увінчаними чорними копитцями ніжками, від чого в повітря мало не на два сажні здіймалися бризки й куски посивілої криги. Обидва козаки з рогатинами напереваги кинулися до звіра, але скоріше для того, щоб припинити муки нещасної тварини, аніж зупинити його нестримний, як здавалося кілька секунд тому, біг. Ще через хвилину все було скінчено. У повітрі забриніли радісні переливи мисливського ріжка, котрі сповіщали решті мисливців про щасливе завершення полювання.

Ганна першою опинилася біля поверженого вепра. Здивованими очима дивилася на лісового велета, що його, хоч вже й мертвого, міцно притискали до землі гострі рихви рогатин. Кров на мокрій щетині перемішувалась з брудом, а боки тварини дрижали під впливом останньої агонії згасаючого життя. Вона притислася до Івана, який підійшов і став поруч.

– Мені жаль його, такого великого і сильного, життя якого забрала поряд з іншими і моя рука, забрала заради пустої втіхи і кількох митей бойового азарту, – сумно сказала вона.

– Не треба жалю, пані Ганно, – посміхнувся у відповідь на слова Ганни Омелько. – Ви відібрали життя цього вепра не задля втіхи і пустощів! Ви сміливо вийшли назустріч йому, адже наш життєвий уклад примушує нас полювати за дичиною, аби, споживаючи її м'ясо, жити самим. Вийшли і отримали перемогу в зовсім не простому двобої. Повірте, мені доводилося бачити, як вепри, багато менші за нашого, проривалися крізь заслони стрільців і страшно калічили мисливців. Усе чесно, пані Ганно. Ми просто виконуємо правила, писані нам самим Господом.

Ганна вдячно подивилася на Омелька, вона, очевидно відчувала каяття у вбивстві тварини. Іван лише посміхнувся:

– І це та сама Ганна, котра не давала мені спокою ні вдень ні вночі, примусивши взяти із собою на полювання?

– Так, Богуне, – відповіла тоном, котрий враз став багатозначним, Ганна. – Твоя відважна дружина насправді боїться багатьох речей і схожа у цьому на будь-яку з козачок на нашому хуторі.

Іван притис кохану до грудей:

– Немає потреби боятися!

Однак цього разу вона не відповіла посмішкою, лише якось сумно зітхнула і відвела вбік погляд вологих очей. Богун лише