Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
Новина про те, що майже половина війська загадковим чином зникла з поля битви, а решта відмовляється йти в бій, мотивуючи це відсутністю рейментарів від ротмістра до полковника, впала на Домініка Заславського, немов цебро крижаної води. Він ще кричав, гарячкуючи, що поверне всіх боягузів у каре, навіть якщо йому доведеться провести у війську децимацію, але в душі розумів – усе втрачено. Тож коли його покликали на раду сеймових комісарів, йшов на неї, немов на Голгофу – великий життєвий досвід підказував пристаркуватому князю, що рішення, прийняте цією самою радою, якщо й буде раціональним, то його ніхто не дослухається у пройнятому панікою війську, а всі невдачі тепер і в майбутньому (якщо, звичайно, ще доведеться вирватися з козацьких пазурів), буде записано в його, Заславського, послужний список. І насправді, з Вишневецького у будь-якому випадку все зійде, як з гуся вода. Вивернеться й Конєцпольський. Якщо хто й розділить з ним терновий вінець за програну битву, це буде Миколай Остророг. Але така обставина чомусь мало зігрівала князя. Пізніше на раді він ще намагався пручатися, коли почув пропозицію покинути піхотні полки й рятуватися однією лише кіннотою, але робив це мляво, розуміючи всю марність своїх намагань. Вимагав відходу ваґенбурґом до Костянтинова, але й тут не був почутий. Залишалося рятувати свою шкіру… Кінні хоругви, спочатку по одній, а потім масово почали виходити з природних апрошів, на які перетворив Бог лівий берег вузької і болотистої річки Пиляви. Виходили – то якщо м'яко сказати – бігли! Бігли і чули в себе за спиною прокльони тих, кого вони покидали напризволяще перед десятками тисяч розлючених ворогів. Військо спочатку розділилося на три частини, потім почалося стихійне його ділення ще на безліч малих відділів, і нарешті воно перестало існувати. А Домінік Заславський не те щоб стати табором під Костянтиновом і почати побудову нового табору – був змушений ховатися в кущах, побачивши ознаки наближення невідомих йому вершників. Одного разу ридван несподівано налетів у сутінках на кількох людей, і жовніри, яких тоді з ним було ще шестеро, кинулися боронити князя. Сталася швидка і кривава сутичка, бахканням пістолів і криками поранених змушуючи провалюватись до п'ят тріпочуче серце князя. Лише коли двоє з його жовнірів впали з коней, бій було зупинено – супротивниками виявилися десяток рейтарів брацлавського воєводи Ієроніма Радзієвського. На запропоновану князем ідею продовжувати мандрівку спільно їхній поручник – молодий шляхтич, чиї сталеві очі виблискували з-під чорного бургундського шолома, просто засміявся в обличчя Заславському:
– Утечу, вашмосць, утечу! Але за таких обставин я волів би утікати власними силами, позаяк ваш дар втрачати військо може зашкодити й моїм людям!
І чорні дияволи, миттю розвернувши коней, зникли за завісою темряви, яка все густішала, залишаючи Заславського наодинці з його невеселими думками. Він навіть не образився на юного поручника за його небачену нахабність. Хіба лише цей хлопчик? Накинуться, немов собаки, накинуться на найближчому сеймі, адже завжди потрібен крайній. Чому б у такій ролі не виступити Домініку Заславському?
Темні дерева за намоклим від дощу склом у дверцях ридвана хитають вітами, вкритими чорним листям, схиляють їх до шляху під ударами вітру, немов і вони хочуть зупинити Заславського, взяти участь в екзекуції князя за втрату війська, у котрій Заславський був винним не менше, аніж кожен з тридцяти двох радців і решти рейментарів. Хмари на низькому небі летять із шаленою швидкістю, час від часу відпускаючи зі свого м'якого полону бліде округле обличчя місяця.
– Добра погода для шабашу нечистої сили, – промовляє князь і щільніше замотується в кирею, ховаючись від пронизливих протягів, що їх пропускають невидимі щілини ридвана.
– Вам щось подати, ваша ясновельможність? – співчутливо дивиться на свого пана старий лакей, який служить пану Домініку ось уже тридцять літ. – Може, пан бажає закусити або випити старої вишнівки?
Заславський зітхає. Як не боляче це усвідомлювати, лакей є єдиною людиною, яка співчуває і підтримує його важкої хвилини.
– Дякую, Вацику. Ти справді добрий слуга. Коли світ навколо рушиться, особливо чітко визнаєш, яку цінність мають віддані тобі люди. Давай твою вишнівку, Вацику! Вона допоможе зігріти старечі кістки і розведе невеселі думки в голові малою часткою штучних веселощів. А там хто зна, може, вона дасть можливість заснути?
І дійсно, темна пахуча вишнівка відволікає увагу князя від невеселих думок, зігріває нутрощі, і скоро він, відкинувшись на м'які турецькі міндери, котрими обкладений диван карети, поринає у важке, повне відображених через призму сонної свідомості подій учорашнього дня забуття. Йому снився князь Ієремія з глузливою посмішкою на вустах, командир чорних дияволів, який намагався втекти від його ридвана і наказував своїм рейтарам стріляти по ньому з бандолетів, а також Хмельницький, схожий на татарина – у вивернутому хутром назовні овечому кожусі. На низькорослому бахматові, чия грива мало не досягала землі, на чолі стотисячних орд озброєних колами і косами селян.
Розділ VII
І
До хутора під Вороновицею невеличкий загін на чолі з Богуном та Омельком Деривухо прибув надвечір, подолавши добрих тридцять миль шляху. Від Ярмолинець було зроблено усього два коротких привали, щоб погодувати коней і самим козакам поспати часинку-другу, але, окрім тих двох передихів, жодного відпочинку не було. Та не сперечалися козаки – кожен звик до важкого похідного життя і за останніх півроку пройшов дорогами від Поділля до Запоріжжя, а звідтам до Львова і Замостя тисячі верст українських шляхів, витримав сотні битв і сутичок, отримав багато славних перемог. Війна залишалася позаду, перетворивши їх з польських хлопів на вільних козаків, воїнів народної армії, звільненої з-під польсько-литовського панування України. Вони просто їхали слідом за невтомним наказним полковником Богуном і раділи грандіозним пейзажам залитих сонячним сяйвом засніжених долин і пагорбів Вінниччини, передчуваючи ту радість, котра очікує на них на порозі рідних домівок. Нарешті й частокіл на пагорбі над Бугом, купа тополь на вигоні й високий, вкритий соломою дах клуні, з якого колись маленький Іванко спостерігав за навчанням козаків на зеленому килимі левад, блискучі стволи двох фальконетів у бійницях невеличкої вежі над брамою. Іван прикипів поглядом до дрібного, з відстані, на яку вони під'їхали, скупчення будівель, немов міг побачити там Ганну. Марно. Хоча на хуторі вже, очевидно, помітили наближення загону, і всі мешканці, щось близько тридцяти чоловік, висипали на майданчик перед брамою, готуючись зустрічати прибулих. Звістки, що війну закінчено, і козаки повертаються до домівок, вони просто не могли не отримати. Тепер козаки бачили схожих на комашню людей
