Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

– А ти, я бачу, не поділяєш захоплення ними більшої частини нашого війська!

– Я волів би захоплюватись цими гарними спорудами, коли вони стоятимуть біля стін Збаража, і захоплюватись, знаходячись на тих самих стінах.

– Добра відповідь! Я, власне, не маю жодних сумнівів у такому розвитку подій. Але що тебе привело до мене, Богуне, справи чи просте бажання привітатися з побратимом?

– Є деякі думки, – задумливо обдивляючись ворожий окоп, мовив Іван.

Нечай одразу ж сплигнув з коня на землю і взяв Івана за лікоть:

– Пройдімося.

Вони швидко відійшли кроків на сто від гуляй-городин, наблизившись до стін Збаража майже на відстань мушкетного пострілу.

– Кажи, що надумав, – звернувся нарешті до Івана Нечай.

Богун вказав на високий вал ворожого окопу:

– Гуляй-городи мають підійти впритул до стін і своїм вогнем примусити ляхів зменшити опір, надаючи можливість штурмовим колонам наблизитись і розпочати штурм, так?

– Вірно, – погодився Нечай.

– Отже, – продовжив Іван, – основні бойові дії розгорнуться тут, з цього боку міста?

– Саме так.

– Але ж і ляхи на це розраховують, тож для боротьби з гуляй-городами стягнуть сюди найбільш можливу кількість війська і армати. Нашим вежам буде протистояти потужний вогонь десятків гармат.

– Я не розумію тебе, Іване, – знизав плечима Нечай, – ти оповідаєш те, про що мені добре відомо. Гуляй-городи спроможні витримати влучення досить великих гармат, не говорячи вже про мушкетний вогонь, до якого вони взагалі нечутливі.

– Я й не беру цього під сумнів, – не вгавав Іван. – Мене більше турбує можливість примусити їх рухатися. Але зараз не про те. Якщо поляки змушені стягнути сюди великі сили, вони тим самим оголюють оборону на інших дільницях, чи не так?

Нечай посміхнувся.

– Он ти про що! Ну, не гнівись, пане Іване, ми тут з гетьманом теж не корову з глини ліпили, теж думали-гадали, як нам краще ляха обійти. Хоча й найбільша кількість жовнірів, без сумніву, збереться саме тут, штурм протилежної стіни, як і двох інших, буде мало схожим на прогулянку. Укріплення залишаться, а на них і малий відділ війська буде спроможний витримати атаки тисячного загону. Одне слово, атаки на решту валів Збаража доручено татарам Іслам-Ґерая.

Іван покрутив головою:

– Не найкраща думка.

– Ну що ти будеш з таким робити! – обурився Нечай. – Це думка твого гетьмана, сотнику.

– І все ж я не змінюю свого ставлення – то не найкраща думка!

– Що ж запропонуєш ти?

– Даниле, татари не підуть на штурм, обмежаться обстрілом валів, тобі це відомо не гірше ніж мені. Тож тисячний загін добрих козаків зумів би тут зробити багато більше, аніж уся кримська орда.

– І тим загоном має стати сотня мого полку на чолі з Богуном, – докінчив за Івана Нечай.

– У загальних рисах саме так.

– А як щодо викладу твоїх думок Хмельницькому особисто? Розумієш, ми працювали над планом сьогоднішнього штурму кілька ночей, тож мені здається, що йому вельми не сподобається втручання у справи генеральної старшини.

Іван не розгубився:

– Веди мене до гетьмана.

Нечай якусь мить помислив, після чого посміхнувся і поплескав Богуна по плечу.

– Упізнаю нашого Богуна. Ну що ж, до гетьмана, то й до гетьмана!

Хмельницький зустрів друзів не те щоб непривітно, але без особливого ентузіазму. Він заклопотано радився з Виговським, Морозенком і Чорнотою, тож погодився вислухати Нечая не одразу. Нарешті махнув йому рукою:

– Кажи, пане Даниле, чого хотів, та не барись, ось-ось даю сурму «до бою».

– Та, власне, хотів говорити не я, а ось він, – вказав Нечай на Богуна і підбадьорливо йому підморгнув.

Іван вирішив іти на прорив:

– Вислухай, батьку, не відберу в тебе багато часу.

Хмельницький пильно придивився до Богуна.

– А, це ти, сотнику. Ну, кажи вже, що маєш.

– Пан Данило мовив: протилежний напрямку атаки вал міста обложать татари?

– Вірно пан Данило мовив, – погодився Хмельницький.

– То не найкраща думка!

– Що?! – Хмельницький перевів погляд на Нечая. Той лише знизав плечима, мовляв, я йому казав. – Що ти верзеш, сотнику?

– Те, що татари не підуть на приступ, ваша ясновельможність, – не здавався Богун. – Вони не звикли лізти на вали. Дозволь це зробити моїм козакам!

– Ви потрібні мені тут. Коли гуляй-городи підійдуть до валу і подавлять опір лядської піхоти, полки повинні кинутися на штурм лавиною, штормовою хвилею! Як можу розпорошувати сили?

– Усього тисяча, пане гетьмане! Повірте, ми зможемо зробити багато, посіявши паніку в лядському стані. Це зіграє на руку атакуючим полкам набагато більше, аніж лемент татар під валами, їхні стріли.

Хмельницький почав червоніти, і усі, хто добре його знав, зрозуміли – гетьман ось-ось вибухне нестримною люттю, як це завжди бувало, коли хтось з підлеглих легковажно сперечався з ним за неприйнятних для суперечок обставин. Богун завмер, сміливо позираючи в очі Хмельницькому.

– Добре, – нарешті сказав Хмельницький, коли напруга від конфлікту, який ось-ось мав розпочатися, набула найбільшої своєї сили. – Нехай буде по твоєму, сотнику. Татари дійсно не найкращі вояки, коли доводиться воювати з укріпленими таборами. Веди своїх людей на східний вал. Але пам'ятай – за кожен прорахунок переді мною особисто будеш одвіт тримати. Не перед Нечаєм!

– Дякую, батьку, – схилився в поклоні Богун. – Я виконаю все, що лише в силах людини.

Хмельницький відвернувся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Коли поспішали назад, Нечай, здивовано подивившись на Богуна, мовив:

– Я завжди знав, що ти упертюх, Іване, але щоб настільки… Ти знаєш, Хмельницький у хвилини люті стає справді нестримний, міг би навіть і закувати тебе в кайдани.

– Не закував.

– Так. Одне можу сказати напевне: тепер він тебе добре запам'ятав. Краще навіть, аніж після Тульчина.

У відповідь на Нечаєві слова над козацьким табором високою нотою забринів сигнал сурми. Пролунавши уперше від ставки гетьмана, він швидко пролетів, дублюючись над полками навсібіч велетенського табору осадників.

VI

Ревіння гармат з протилежного боку збаразьких укріплень було настільки сильним, що в ньому годі було й намагатися почути окремий постріл. Уся артилерія Хмельницького працювала з найбільш можливим темпом, намагаючись подавити позиції ворожих гармат і підготувати штурм гуляй-городів ще до того, як вони вирушать у свій шлях, витримуючи постріли польських гармат.

– Скільки вони вже товчуть? – запитав Богун у Нечипоренка, котрий лежав поряд, придивляючись до польського валу, до якого було не менше двох сотень сажнів відкритої, перекресленої сіткою рівчаків і засік місцини.

– Годину.

– Скоро й підуть, – завважив Омелько, котрий знаходився праворуч від Богуна. – А за Савкою й слід прохолов.

Ззаду затріщали кущі верболозу, і з'явився захеканий Савка Обдертий у вимащених в багнюку кунтуші і шароварах. Мовчки