Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
– А тепер, Ганнусю, за мисливським звичаєм я повинен помастити твої щічки кров'ю першої вбитої тобою тварини…
Поверталися, коли сонячний багрянець на заході підпалив пожежу, пофарбувавши видноколо десятками різноманітних гарячих тонів. Позаду на санях, запряжених двійком коней, везли впольованого звіра, котрий виявився навіть тяжчий за прогнозовані двадцять пудів. Козаки, передчуваючи гучний бенкет, котрий обов'язково мав супроводжувати таке щасливе полювання, були в піднесеному настрої. Жартували і сміялися, пригадуючи подробиці минулого дня. Намагалися завести безжурну бесіду й Іван з Омельком. Лише одна Ганна була мовчазна. Вона ледь-ледь посміхалася на Омелько ві жарти і тривожно позирала в бік хутора, немов відчуваючи щось недобре. Коли під'їхали на півмилі до частоколу, вона навіть звелася у стременах, виглядаючи щось попереду.
– Ось і вони, – нарешті мовила сама до себе. І лише тепер Богун помітив валку з кількох десятків комонників зі списами над головою, які їхали кроком у напрямку його хутора шляхом від Кальника. Попереду козаків їхав прапороносець з хоругвою, яка тріпотіла під ударами вітру, що посилювався. Не знайшовся, що відповісти, Іван. Замовкли тривожно і козаки. З нетерплячкою очікували, доки зблизяться з прибульцями.
Нарешті Іван зміг роздивитися на чолі валки полкового суддю Гавриловича, котрого бачив востаннє ще кілька місяців тому в Києві. Наблизившись, привітався з ним і ще кількома козаками, решті змахнувши головою.
– Радий дорогим гостям, пане Арсене, – доброзичливо мовив він до Гавриловича. – Чи справа, чи просто добра нагода вас привела до мене, але, не дивлячись ні на що, вам завжди раді і зуміють пригостити і надати відпочинок. Прошу ж до хутора!
Але Гаврилович лише похитав головою:
– Дякую за запрошення, пане Іване, але мусимо нині до темряви відвідати ще кілька хуторів. Отримай наказ полковника і бувай здоровий, – суддя простягнув Іванові сувій паперу, і Богун прийняв його, все зрозумівши. Надії на закінчення війни з ляхами і справді виявилися марними, починається її нове коло. Валка Гавриловича мовчки прослідувала повз притихлих козаків і зникла в наростаючих сутінках. Іван кинув погляд на сувій, що його тримав у руках, і подивився на Ганну. Вона мовчала, і лише по тому, як зблідло несподівано її обличчя, він здогадався, що вона все зрозуміла.
IV
Пастка під назвою Збараж прийняла вороже військо вже кілька тижнів тому, а активних дій щодо штурму фортеці не було прийнято досі. Козацька старшина запитливо позирала на гетьмана, але покірно очікувала на його розпорядження, не ризикуючи виявити невдоволення Хмельницьким, яке росло ще з минулорічної заборони штурму львівських мурів і збору контрибуцій, котрі фактично означали відмову від подальшого наступу на Польщу. Дещо настрої поліпшилися після поновлення наступу і оточення під невеличкою фортецею на західному Поділлі нової польської армії на чолі з Фірлеєм, Лянцкоронським, Остророгом і Вишневецьким, але тепер потроху знову починало зростати невдоволення нерішучою, як на козаків, поведінкою гетьмана, адже ні для кого не було секретом, що Ян Казимир швидкими темпами збирає шляхетне посполите рушення і дуже скоро з'явиться тут, ставши навпроти Збаража. Проте цього разу гетьман виявив свій гарячий норов, і невдоволені були змушені проковтнути язики – якщо під Львовом їм давали сказати свою думку, хоча й не надто до неї прислухалися, тепер дали зрозуміти, що такі розмови призведуть до таких небажаних для них наслідків, як відсторонення від керівництва реґіментами війська, полишення займаних посад, суд і навіть страта. Утім, до цих невдоволених не належали ані полковник Данило Нечай, ані його права рука – Іван Богун. Нечаєві коли й щось і не подобалось, він мав за необхідне тримати свою думку при собі, Богун же не вбачав у діях гетьмана нічого поганого. Він розумів: військо гетьмана знаходиться на самому початку довгої і важкої облоги. Такі фортеці, як Збараж, неможливо взяти так, як зробив це він, Богун, з Тульчином. Їхня осада потребує наполегливості, доброго знання фортифікації і методів осади фортець. Цього, на жаль, недоставало козацькому війську. Не звикли мужні степові захисники кордонів осаджувати міста, віддаючи більшу шану широкому полю і чесному мечу. Іван не раз обдивлявся в далекозору трубу вали Збаража. Він являв собою великий військовий табір, котрий оточував невеличку збаразьку цитадель, надто замалу для сорокатисячного війська, що його мали ляхи. Але це не був звичайний польовий ваґенбурґ. Вали Збаража більше походили на зірчастий форт із системою бастіонів і укріплень, які могли протистояти масованому артилерійському вогню протягом довгого часу, кілька ліній заповнених водою ровів і укріплених кам'яними підмурками редутів затримували б при нагоді лави штурмуючого війська і давали б змогу найбільш ефективно працювати фортечній арматі, а чотири високі вежі сторожко позирали на всі сторони світу, охороняючи ворота табору. Уродженець далекої Лотарингії, великий майстер і знавець фортифікаційних споруд, пан Дюбуа доклав немало зусиль задля того, щоб перетворити Збараж на неприступну фортецю, яка б годилася для захисту сорока тисяч військового люду.
Теплої літньої днини десятого липня загальний штурм Збаража нарешті розпочався. Полки почали насуватися на польську лінію оборони з усіх чотирьох напрямків, покинувши коней у коші, до них приєдналися й татари, котрих цього разу очолював сам Іслам-Ґерай, вирішивши власною персоною бути присутнім під час битв, які обіцяли за своєю жорстокістю набагато перевершити Жовті Води і Корсунь – тепер кількість військ була на порядок вищою, а неприязнь козацької і польської націй давно переросла у відверту ненависть, з огляду на минулі бої, поразки й перемоги, вбивство тими, хто перебував тепер у ворожому таборі друзів та рідних, котрі стояли колись поряд у строю, а тепер були лише одними з тисяч жертв тієї війни.
Громами озвалися збаразькі бастіони, посилаючи десятки пудів розпеченої смерті в обличчя штурмуючим, вдарили з мушкетів мушкетери, а коли ті захиталися і притишили наступ, безстрашно кинулися на вилазку і довершили поразку першого штурму новими сотнями козацьких трупів. І не по одному козакові заплаче старенька матуся або затужить молода дружина. Довгими днями будуть стояти вони на околиці села, виглядаючи його, єдиного з-поміж інших. До сліз напружуватимуть очі, але вже ніколи не зможуть побачити його, загиблого серед буйства оскаженілої смерті на високих валах Збаража. Захлинулися кров'ю того тричі проклятого дня другий, а потім і третій штурм. І лише після того гетьманські джури понесли у війська наказ припинити безглузді спроби розбити лоба польські укріплення. Хоч обливалося кров'ю серце козацького гетьмана, коли
