Спокута - Світлана Талан

– Киря! – зрадів Тоха й розтягнув рот у радісній посмішці.

Коли чоловік підійшов ближче, хлопець перестав посміхатися. Киря не привітався, сів на траву, обхопив голову руками.

– А де Гапочка? – спитав обережно Тоха, сідаючи поруч із ним.

– Нема вже нашої Гапочки, – відповів чоловік глухо.

– А де вона?

– Машиною її вбило.

– Як це?

– Отак. Убило на смерть.

– І вона померла?

– Так, – промовив Киря й витер брудним рукавом очі.

Тоха знав, що коли людина помирає, її хоронять. Він любив ходити на похорони, бо там завжди пригощали його чимось смачненьким. Тоха добре пам’ятав настанову мами про те, що на похоронах не можна сміятися. Коли він був ще маленький, то якось на похоронах його розсмішив кіт, який стрибнув у труну до небіжчика і там хотів влягтися спати. Мати тоді Тоху дуже насварила і з того часу він ніколи не сміється на похоронах. А зараз взагалі йому було не до сміху. Його друг сидів і плакав. Тосі стало шкода його і він погладив Кирю по голові.

– Гапочку поховали? – спитав він.

– Так. Сьогодні. Чужі люди.

– Ти був на похоронах?

– Мене прогнали звідти.

– І нічим смачненьким не пригостили?

– Ти що?! Нічого взагалі не розумієш? – Киря вирячився на Тоху. – Я тобі кажу, що Гапочку вбила машина. Її поховали чужі люди, бо думали, що то не вона, а інша жінка загинула. Я їм казав, що то загинула моя Гапочка, але вони обізвали мене волоцюгою, прогнали геть від гробу, а потім дали пляшку горілки і бутерброди. Але ж я знаю, що то була моя Гапочка! Я спускався донизу, а вона сиділа ось там! – Киря вказав на обгоріле місце на траві, куди впала автівка. – А хто мене слухає? Хто я для них? Безхатченко! Волоцюга! П’яничка!

Тоха нічого не зрозумів із розповіді Кирі, але було ясно одне: Гапочку поховали.

– Її закопали в могилу? – спитав він, помовчавши.

– А то куди ж?

– Тепер вона з Богом!

– Краще була б зі мною! Як мені тепер самому жити? – Киря знову заплакав.

– Не плач. У тебе є я, твій друг, – лагідно промовив хлопець і обійняв Кирю за плечі.

– Ти, Тохо, хороший, – сказав Киря, – хоча й трохи… Я вже не буду тут жити, тож не приходь сюди більше.

– А де ти будеш?

– Піду в місто.

– А як же я?

– Ти будеш пасти корів і нас згадувати.

– Я бачив, як машина впала згори, а тоді як бахне! Усе горіло! А потім побачив тьотю, вона бігла по полю.

Кирі не було цікаво слухати про якусь тьотю, але він поцікавився, чи справді бачив, як падала автівка.

– Я ніколи не обманюю. Не можна, – ображено промовив хлопець.

– Тож ти бачив, як загинула Гапочка?

– Ні, я був далеко звідси.

– У тебе є щось поїсти? З учорашнього дня не було й росинки в роті. Учора було не до їжі, а сьогодні пішов зранку на кладовище й чекав похорону Гапочки, – сказав чоловік. – У мене є горілка й бутерброд. Будеш?

– Я не п’ю горілку.

– Треба пом’янути нашу Гапочку, щоб була їй земля пухом, – сказав чоловік.

Він дістав із сумки пляшку горілки, подав хлопцю.

– Зроби один ковток. Так годиться.

Мама забороняла Тосі пити, але друг наполягав і сказав, що так годиться. Тоха зробив ковток і одразу закашлявся: у горлі запекло так, ніби туди линули окропу. Він аж пересмикнувся усім тілом.

– Яка гидка! – сказав він і скривився.

Киря подав йому бутерброд із ковбасою і наказав їсти весь. Тоха вмить проковтнув його, і в роті перестало пекти. Киря відпив горілки з горла, крякнув від задоволення і прийнявся наминати варену картоплю із салом, які вже встиг розкласти на газетці Тоха.

– Я нікому не розповів, як впала машина, – сказав Тоха.

– Можеш розповідати, це не секрет.

– А наш секрет нікому не можна?

– Нікому.

– А про тьотю можна мамі розповісти?

– Як хочеш.

– Тоді розкажу. А ти будеш сюди хоча б інколи приходити? Я сумуватиму без тебе… і без Гапочки, – зізнався хлопець.

– Я також сумуватиму, – зітхнув чоловік. – Можливо, колись і прийду сюди, – промовив Киря задумливо. – Не знаю.

Киря зібрав свої нехитрі пожитки, забрав ватяний матрац і ковдру, обійняв на прощання Тоху. Коли Киря зник із поля зору хлопця, Тоха заплакав. Він посидів ще трохи на траві, згадуючи, як Гапочка готувала обід, а вони на нього чекали, стікаючи слинками, зітхнув, підвівся і побрів до корів.

Удома за вечерею Тоха слухав розмову батьків про вчорашню аварію на трасі. На хуторі, де