Дотик - Колін Маккалоу
— Знаєте, — стиха звернувся Лі до Елізабет, — моя мати по-справжньому велика виконавиця і своє визнання в цьому місті вона здобула не лише завдяки своїм грошам, а й завдяки талановитій грі на фортепіано. Коли я їхав у вагонетці, то підслухав, як один з гостей сказав, що йому страшенно кортить послухати, як моя мама гратиме та співатиме.
— Я добре знаю про її талант, — манірно відповіла Елізабет.
— Сьогодні я захопив ваше улюблене місце — озеро, — продовжив Лі. — І мені через це дуже шкода. Більше я туди не ходитиму, обіцяю вам. Ваша риба може стрибати й пустувати в мирі та спокої.
— Це не має значення, — відказала вона. — Я не можу їздити туди кожного дня, лише по середах та суботах. У неділю я ходжу до церкви, а у четвер проводжу кілька годин з вашою матір’ю в готелі. Якщо вам хочеться, ви можете бувати на озері тоді, коли я там бувати не можу, — тобто по понеділках, вівторках, четвергах та п’ятницях. Наскільки я розумію, ви не ходите до церкви, тому неділя також буде підходящим днем.
— Дякую, це великодушно з вашого боку, але я можу ходити гуляти і в інші місця.
— А навіщо? Може, рибі на користь, якщо трохи її збадьорити.
«Це тобі було б корисно збадьоритися, — подумав він. — Така тиха, така ввічлива, така байдужа. Це озеро має велике місце у твоєму житті, Елізабет Кінрос, тому ти й не можеш — чи не хочеш — мене туди пускати.»
— Мені б хотілося познайомитися з вашими дітьми, — сказав Лі.
— Якщо ви плануєте пообідати завтра в готелі, то ви матимете таку можливість. У неділю я з дітьми завжди обідаю у вашої матері.
— Ти такий мовчазний, — мовила Рубі, гуляючи в парку Кінрос-гаусу і чекаючи на прибуття вагончика. Величезні й незручні плаття жінок зайняли більше місця, аніж шахтарі та чоловіки у вечірньому вбранні, тому вони не стали сідати і вирішили дочекатися наступного рейсу.
— Та я оце думаю про Елізабет.
— Думаєш? А що саме?
— Ну, по-перше, мені цікаво, скільки їй років. Александр майже нічого про неї не розповідав, ти ж знаєш.
— У вересні Елізабет виповниться двадцять чотири.
— Ти жартуєш, не може бути! — здивовано розкрив рота Лі. — Але ж вона одружена ось уже сім років!
— Так. Їй було шістнадцять, коли Александр із нею побрався. Він виписав її з Шотландії, жодного разу не бачивши її раніше. Якщо він майже не розмовляє про неї, це означає, що їхній шлюб не вдався. Інакше він зі мною не зустрічався б. І не мав би жінок для втіхи у Європі — у цьому я не маю сумнівів.
— Тут ти помиляєшся, мамо. Він одинокий як монах, — весело вишкірився Лі. — Але це не завадило йому найняти одну з найвишуканіших райських пташок, щоб навчити мене премудростям сексу.
— Ти диви, це дуже благородно з його боку, — щиро мовила Рубі. — Я якраз про це турбувалася — трипер, сифіліс, проститутки, авантюристки та шантажистки… Напевне, вони кишать побіля вашої школи, щоб спіймати у свої тенета недосвідчених хлопців і випотрошити їхні гаманці.
— Так думав і Александр. Будь обачливим та розбірливим у вірному сенсі цього слова, сказав мені він. Шукай кохання, а не сексу.
— Він має рацію. А у тебе зараз є райська пташка?
— О, і досі та сама. Я люблю жіночі обійми, але я — не розпусник. Якщо зустрічатися — то лише з однією. Заради пристойності я винаймаю їй квартиру досить далеко від школи, а коли я піду вчитися до Кембриджу, то орендую там для неї більшу квартиру. Щоб там можна було зустрічатися і зі своїми друзями.
— Вона дуритиме тебе у твою відсутність.
— Ні, не дуритиме. Вона добре знає, хто забезпечує їй хліб з маслом, мамо. Особливо коли на додачу до масла йдуть брильянти.
— А що іще ти думав про Елізабет?
— Та так, більше нічого особливого, — ухильно відповів Лі.
Він розумів, що матір відчує, що це — неправда, але йому чомусь більше не хотілося ділитися з нею своїми думками про Елізабет. Якихось двадцять три роки! Зі школи — прямісінько на подружнє ложе! Це дало відповіді на багато які з його запитань, оскільки він знав багатьох шістнадцятирічних дівчат. Дехто з них були сестрами та кузинами його співучнів, але національність тут не грала великої ролі: дівчата — скрізь дівчата, і цим дівчатам не доводилося стикатися з обмеженнями, що їх накладають злидні та жорсткі релігійні вимоги, нав’язувані людям з нижніх прошарків суспільства у тих країнах, звідки вони прибули. Тому вони багато пустували, хихотіли, мали схильність до пліток, впадали в транс, побачивши гарного молодика, і романтично мріяли про одруження, не дивлячись навіть на те, що ці одруження організовувались заздалегідь. У тих випадках, коли вони не знали наперед свого нареченого, вони завжди могли плекати надію, що він виявиться вродливим молодим нащадком дворянина, а не просто давнім другом їхнього батька; такий шанс був дуже імовірним. Бо молодих красивих хлопців завжди було більше, аніж перестарілих холостяків. Чи вдівців. Окрім цих дівчат Лі був знайомий також із дівчатами, що навчалися в Академії молодих дам, яку заснувала міс Роклі, бо ця школа знаходилася неподалік школи Проктора. У їхньої школи існувала домовленість з Академією, згідно з якою учні цих двох шкіл разом навчалися цнотливим танцям та разом ходили на бал, який влаштовували кожного Першотравня. Це називалося «підготовка учнів до їхнього соціального дебюту».
Лі вирахував, що Елізабет не пізнала такого життя. І це була більше аніж інтуїція: якось Александр вибухнув різкою критикою на адресу шотландського міста Кінрос, його пресвітеріанського священика та клану Драмондів, до якого належала й Елізабет. Якщо вірити Александру, то дівчат у цьому клані тримали у фактичній ізоляції. І от із цього затвірництва Елізабет відразу ж потрапила у шлюб з чоловіком, набагато старшим за неї; Александру минулого квітня виповнилося тридцять дев’ять. Вона користувалася своєю красою як одягом, приблизно так, як чоловіки сприймають уніформу, щоб продемонструвати світу, як багато значить вона для Александра.
«Чому ж я їй не сподобався? Тому що я метис? Ні, я не повірю, що моя матір так її любила б, якби знала, що Елізабет — фанатичка. Хоча він такий дивний — цей їхній альянс! Вона не може не знати про стосунки Александра і моєї
