Дотик - Колін Маккалоу

— Цікавиться двигунами та механізмами?

— Так.

— А ти не знаєш — він, бува, не їздив до Кінроса в Шотландії?

На обличчі у Лі з’явився здивований вираз, він хотів був сказати, що Александр щось таке писав, але не сказав. А натомість відповів таке:

— Ні, Елізабет, не їздив.

— Так я і думала. А ти багато часу з ним провів?

— Увесь час, який мені відпустила школа.

— Значить, він тобі подобається?

— Він мені більший батько, аніж Сунь, хоча я кажу це без усякої образи та прихованої критики. Я люблю та поважаю мого рідного батька, але я — не китаєць, — стримано й жорстко мовив Лі.

Рубі невдоволено позирала то на Лі, то на Елізабет. Не такою уявляла вона зустріч між її сином та найліпшою подругою! Між ними не виникало внутрішнього контакту, навпаки — Елізабет випромінювала антипатію. І ця крижана антипатія повернулася до неї з лишком. «Елізабет, не роби цього зі мною! Не відкидай мого котика!» — Вона підскочила і наділа капелюха.

— Ой, уже пізно! Лі, облиш бутерброд і вставай. Сюди увечері завітає єпископ Кествік, тому нам треба приготуватися і прийти на зустріч о пів на сьому.

— Буду з нетерпінням чекати, — мовила Елізабет з дерев’яним виразом обличчя.

— Як тобі дружина Александра? — спитала Рубі у сина, коли вони спускалися до міста у вагонетці.

Лі відповів не відразу; він помовчав, а потім повернув голову і поглянув матері у вічі.

— Александр ніколи не говорив зі мною про неї, мамо, але сьогоднішня зустріч змусила мене зрозуміти, чому ти й досі його коханка.

У Рубі перехопило подих.

— То ти знаєш…

— А він не робив з цього ніякої таємниці, бо розумів, що рано чи пізно я про це дізнаюся. Саме так він і сказав мені, коли пояснив ситуацію. Ми довго розмовляли з ним про тебе, і я полюбив його за це. Він промовляв про тебе з такою ніжністю й любов’ю, казав, що ти — світло в його житті. Але про Елізабет він при цьому не казав нічого і не пояснював, чому він і досі з тобою, просто сказав, що не може без тебе жити, — і все.

— І я без нього теж не можу жити. Гадаю, ти не будеш мене за це картати?

— Звісно, що ні, мамо. — Він посміхнувся, дивлячись на місто, і присунувся ближче. — Це ваша особиста справа, а не моя, і вона ніяк не зачіпає ні мене, ні тебе, еге ж? Просто мені дуже приємно, що моя мати і мій названий батько кохають одне одного.

— Дякую, мій котику-муркотику, — хрипко мовила Рубі і стиснула його руку. — Ти так схожий на свого названого батька: ви обидва маєте сильну практичну жилку, яка дає вам можливість реалістично сприймати те, що змінити не можна.

— Наприклад, твої стосунки з Александром.

— Наприклад, мої стосунки з Александром.

Вони вийшли з вагонетки, пройшли поміж велетенськими ангарами з гофрованого заліза, у яких знаходилися виробничі потужності підприємства «Апокаліпсис», і опинилися на вулицях Кінроса.

— Ти вже ходив дивитися на збагачувальний завод, на газовий завод, реторти і все таке? — спитала Рубі, коли вони перетинали Кінрос-сквер.

— Ні, я подався в хащі, мамо. Європа повниться фабриками, але там немає хащ. Ось що мені хотілося спершу зробити: побачити тварин та пташок, що розгулюють на свободі, відчути запах евкаліпта, помилуватися пташками всіх кольорів райдуги. Європейські птахи такі непоказні, хоча соловей і справді співає дуже гарні пісні.

— А Елізабет ти там не бачив?

— Ні, а що — треба було?

— Та ні, не треба, просто сьогодні був її день верхової їзди, і вона завжди їздить у хащі.

— День верхової їзди?

— Декотрі дні тижня вона підміняє Джейд у дитячій кімнаті і доглядає за Анною. Гадаю, ти вже знаєш про Анну?

— Так, знаю.

Вони увійшли до фойє готелю.

— Сьогодні увечері ти неодмінно зустрінешся з Нелл, бо Елізабет дозволяє їй подовгу не спати і тому вона має змогу бачити гостей, які приходять на вечерю. — Рубі криво посміхнулася. — Гадаю, це так вона хоче продемонструвати гостям, що хоча одна її дитина розумово відстала, зате інша — надзвичайно розумна.

— Бідолашна Елізабет, — мовив Лі. — Що надягати, мамо, — офіційний вечірній костюм?

— О, звісно ж.

— А Сунь там буде? Мені трохи незручно за те, що я подався до лісу замість того, щоб піти в оте дивовижне китайське містечко на вершині пагорба й засвідчити Суню своє шанування.

— Ти зможеш зробити це завтра, Лі. Його пагодове містечко просто миле, еге ж? Але Суня сьогодні не буде на вечері. Він же нехристь китаєць. А кожен із гостей матиме той чи інший стосунок до англіканської церкви. — Рубі захихотіла. — За винятком Костеванів! Ми — не китайці, але ми точно нехристі. І до того ж — надзвичайно заможні нехристі! — долинув голос із коридору, коли Лі вже підходив до своєї кімнати.

«Він такий же розумний і такий же проникливий, як і був раніше, до від’їзду, — подумала Рубі, і досі відчуваючи в повітрі часточку його присутності. — Він мене просто приголомшив. Я й не гадала, що він буде таким великим, так дивовижно схожим одночасно і на мене, і на Суня. Лі, мій любий Лі!»

Після відвідин дитячої кімнати Елізабет пішла до себе і замислено сіла біля вікна. Але вона не бачила ані панорами лісу, ані далеких гір; її зір був спрямований усередину її пам’яті, а пам’ять повнилася спогадами про Лі Костевана на озері. То був образ краси, чоловічого начала та повної свободи. «Я роками їздила на озеро, але мені жодного разу не спало на думку скинути всю свою одіж і попустувати серед риб, самою стати як риба. Озеро не скрізь глибоке, можна було б триматися його мілкої частини. І я могла б пізнати ту радість, яку Лі пізнав сьогодні». — «Ой, Елізабет, будь чесна сама з собою! Ти не робила цього тому, що ти не могла. Ти не можеш бути настільки внутрішньо вільною, щоб пустувати, — навіть у ті дні, коли ти виїжджаєш на Кристал. Ти прив’язана до чоловіка, якого не можеш покохати, і це тягне тебе додолу, як величезний зливок свинцю. Тому йди геть, Лі Костеван! Живи своїм власним життям і не заважай мені жити своїм!»

Але, незважаючи на такий настрій, вона доклала чимало зусиль того