Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Вранці він одержав листа від Зосі. Викрутилась. Уже не вперше так викручується. І двох тижнів не тривав їхній роман, а вона вже почала вивертатися, не хотіла зустрічатись у Піші, наче когось боялася. Коли зрештою він усе-таки якось добирався до її кімнатки в шкільному будинку, в гарячих обіймах вона ставала така ж, як і раніше. Але потім одразу гасла, боязливо випроводжала його на подвір’я, заклинаючи, аби він старався нікому не попадатися на очі... Нагадав їй про той мотоцикл. Дівчина спочатку засміялась, а потім щось буркнула про доброго знайомого. Сказала, що то завідувач млина, колись вони трохи посварились, а тепер помирилися, він попросив пробачення, і вже все гаразд. Нічого серйозного. Едек пирхнув тоді їй прямо в обличчя, бо згадав, що розповідав Клем про її ольштинських добрих знайомих... Ще хоч не назвала того мельника своїм двоюрідним братом. Ото була б комедія. Проте Зося якось утихомирила хлопця. Горнулася до нього ближче, ніж звичайно. І знову тої ночі вони геть забули про все на світі...
Потім він був у неї ще двічі. Дівчина помітно змінилася. Мимрила, що хотіла б виїхати з цього села, з цієї глухої дірки, що вона тут самотня, з Трудою у них тепер погані стосунки, вона така моралістка, холодна, як жаба, не розуміє, що то хлопець... Є один, який хотів би одружитися з нею. І вона не знає, що робити, бо ж Едек...
— Він не такий, кращий. А тобі в голові тільки любощі...
Хлопець був здивований. Хіба вони не любили одне одного? Хіба їм удвох було погано? Чого ж іще?
Зося не хотіла більше пі про що говорити. Закинула руки йому на шию, ніби з жалем шепотіла його ім’я. Все-таки вона любила його. Сказала, що завжди пам’ятатиме його і, мабуть, часто сумуватиме. Ясно було, що Зося надумала розстатися, вона мала якісь інші плани. Едек не міг навіть ображатися на неї. А проте ображався. Бо доти він завжди кидав дівчат, а тут уперше мало статися навпаки. Його самолюбство було вражене. Хлопця все ще вабило до неї, хоч уже далеко не так, як напочатку. Може, це тому, що тут знову вплуталася Віка. А він думав, що все те давно вже погасло, що йому зовсім байдуже до тієї задерикуватої дівчини, так не схожої на ніжну Зосю... Коли б оце із Зосею все було гаразд, то він хоч так утер би носа жорстокій Віці. А тепер і ця виставляє його на посміховисько...
Так, усе свідчить про те, що це вже кінець. Хоча б оцей сьогоднішній лист, власне, записка, на вирваному із зошита аркушику.
Зося передала її через робітника, який працював на розсадниках. Писала коротко, що сьогодні не може зустрітися з ним, як домовились. І завтра буде дуже зайнята. І взагалі дасть йому знати, коли нарешті вони зможуть побачитися. І все. Жодного теплішого слівця. Тільки перед підписом додала: «Цілую».
Едек зім’яв у кишені той папірець, а коли зостався сам — голосно вилаявся. Найкраще було б відписати їй коротко, тим же способом, що він дуже радий, бо в нього й так уже немає для неї часу. Так було б найпростіше. Зрештою він і справді трохи стомився за останні тижні. Його вже куди менше тягнуло до дівчини. Тільки й того, що було де згаяти час, була близька людина, яка горнулася до нього й говорила йому теплі, сердечні слова. А він так потребував того тепла.
А тут ще й Віка. Хлопця зачепило це в сто разів дужче, ніж він припускав.
У простому житті лісництва календар був не потрібен. Едек часто забував лік дням, а дат і зовсім не пам’ятав. Тому повернення Віки захопило його зненацька. Як і завжди, він ставив трактор біля управління, бо додому йшов пішки. Дорога вже помалу підсихала, і одного дня Едек подумав не йти, а поїхати мотоциклом. Зайшов до будинку старшого лісничого і відразу ж наткнувся на Віку.
Довго стояв ошелешений перед нею, нарешті привітався. А дівчина бачила його збентеження й сміялася.
— Одне слово, так зване остовпіння, правда? А я вже два вечори думаю, чого це уславлений мисливець не бажає заглянути сюди хоча б із звичайної Чемності. Квітів я не ждала, а хоч крихту пам’яті... Та навіть відповіді на листівку не одержала...
— Віка, перестань! — почервонів, розсердившись, Едек.— Звідки я міг знати, коли ти повертаєшся, весь час міняла терміни. Найпростіше було б вийти з хати і привітатися.
— Це правда,— згодилася дівчина.— Тільки, знаєш, мені приємніше було б...
Едек зрозумів. Віка сподівалася якихось доказів того, що він не забув її, ждав і, хто знає, може, навіть сумував. Тепер хлопець уже шкодував, що в душі він так легко відрікся від цієї дівчини. Кирпатий носик забавно морщився, великі голубі очі уперто дивилися з-під короткого чубчика на нього. В легенькому платтячку вона була навдивовижу граціозна. І Едек задивився на дівчину, мовби вперше бачив. Їй подобалось, одначе вона вирішила, що далі це німе споглядання буде недоречне.
— Мені здавалося, що ти балакучіший. О, я бачу, Суми збираються в повному складі...
Залєський оглянувся: до управління йшов Метек. Ще здалеку, вітаючись, махав рукою.
— Добрий день, я не знав, що ти приїхала.
— Всі ви однакові,— насупилась Віка.
— Добре, Едек, що ти тут. Я прийшов, щоб запропонувати тобі перегнати мотоцикл додому. Пора вже мені навчитися їздити. Згода?
— Гаразд, гаразд.
Едек і радий був, що Метек появився саме в цю скрутну для нього мить, і в той же час злився. Знову прокинулося хвилювання, яке він колись відчував, думаючи про дівчину. Щось ніби схопило його за горло, хлопець не міг очей одірвати від неї. Сам не знає, що з ним діється.
Метек розбалакався, теревенив Віці про всі новини, видно було, що він прийшов надовго. Нарешті згадав, що має передати старшому лісничому якісь документи.
— Батько в кабінеті,— сказала Віка.
Удвох з Едеком сіли на невеличкій лавочці перед ганком. Хлопець уже опанував себе, до нього поверталася самовпевненість і водночас розуміння, що це зовсім не кінець, що
