На дорозі - Джек Керуак
Розділ десятий
ВЕЛИЧНЕ Чикаго сяяло червоним світлом перед нашими очима. Раптом ми опинилися на Медісон-стріт посеред натовпу волоцюг, деякі з них розляглись на вулиці, поклавши ноги на бровку, сотні інших тинялись у дверях салунів та провулків.
– Гоп! Гоп! Добре дивіться за старим Діном Моріарті, можливо, цього року він випадково в Чикаго.
Ми висадили волоцюг на вулиці та поїхали в центр Чикаго. Скрип трамваїв, крик газетярів, дівчата, що пролітали повз нас, запах смаженої їжі та пива в повітрі, блимання неону:
– Ми у великому місті, Селе! Ура-а!
Спершу треба було припаркувати «Кадилак» у гарному темному місці, помитись та вдягнутись для виходу в ніч. Через дорогу від YMCA ми знайшли алею, вкриту червоною цеглою, де заховали «Кадилак», його ніс вказував у бік вулиці; ми були готові йти далі, потім попрямували за хлопцями в гуртожиток, де вони зняли кімнату і дозволили нам годину покористуватись їхнім приміщенням. Ми з Діном помились та поголились, я загубив свій гаманець у коридорі, Дін його знайшов і збирався привласнити, а коли дізнався, що він наш, то був дуже розчарований. Потім ми попрощались з хлопцями, які були щасливі, що доїхали живими, і пішли поїсти в їдальню. Старе коричневе Чикаго зі своїми дивними напівсхідними, напівзахідними типажами, котрі йдуть на роботу і плюються. Дін стояв у їдальні, чухав свій живіт і всмоктував усе навколо. Він хотів поговорити з дивною кольоровою жінкою середніх літ, що зайшла в їдальню й почала розповідати, що у неї нема грошей, проте є булочки і вона хоче, щоб їй дали масла. Вона зайшла, похитуючи стегнами, їй відмовили, і вона вийшла трусячи задом.
– Ого! – сказав Дін. – Ходімо за нею на вулицю, поведемо її в старий «Кадилак» у провулку. Ми так розважимось! – Та скоро ми про це забули й пішли просто до Норт-Кларк-стріт, проїхавшись у Петлі, щоб побачити всілякі круті місця та послухати боп. І що то була за ніч!
– Ох, чувак, – сказав мені Дін, коли ми стояли перед баром, – поглянь на вулицю лаптя, на китайців, які бігають по Чикаго. Що за дивне місто – ого, і он та жінка у вікні, вона просто дивиться вниз, а її величезні груди звисають з нічної сорочки, такі великі широкі очі. Ого. Селе, ми маємо рухатись і ніколи не зупинятись, поки туди не дістанемось.
– Куди ж ми їдемо, чувак?
– Я не знаю, але ми маємо їхати.
Потім з'явився гурт молодих бойових музикантів, вони витягали свої інструменти з машини, потім забились в салун і ми пішли за ними. Вони зайняли місця й почали грати. Ось ми й на місці! Лідер був худий, сутулий, кучерявий тенор з тонкими губами, худими плечима, одягнений у вільну спортивну сорочку, прохолодну спекотним літнім вечором, самозахоплення світилося в його очах, він узяв у руки свою трубу, насупився й заграв холодно та складно, він граційно стукав ногою, щоб підхоплювати ідеї, та нахилявся, щоб обминати інші, – і дуже тихо казав:
– Дми, – коли інші хлопці грали соло.
Потім був През, симпатичний блондин, як боксер у веснянках, ретельно закутаний у костюм із шотландки, – з довгим піджаком і вільним комірцем, краватка розв'язана, щоб підкреслити гостроту та неохайність; він пітнів та підкидав свою трубу, крутився навколо нього, з тоном, немов сам Лестер Янг.
– Бачиш, чувак, През має технічну нервовість музиканта, який зароблятиме гроші, він єдиний гарно одягнений, бачиш, як він хвилюється, коли фальшивить, але лідер, спокійний чорт, каже йому не хвилюватись і просто дути й дути – його хвилює лише звук, серйозна буйність музики. Він митець. Він вчить молодого Преза-боксера. Тепер подивись на інших!
Третій сакс був альтом – вісімнадцятилітній крутий, замислений молодий негр-старшокласник, на зразок Чарлі Паркера, з широким ротом, він був вищий за всіх інших і серйозний. Він підняв свою трубу та тихо і вдумливо в неї подув; він витягував пташині фрази в архітектурній логіці Майлза Дейвіса. Це були діти великих бонових інноваторів.
Колись був Льюїс Армстронг, котрий так прекрасно дув у болотах Нового Орлеану; до нього були божевільні музиканти, котрі парадом виходили на офіційні святкування та розбивали марширування Сауза у регтайм. Потім був свінг, і Рой Елдрідж, неспинний та божевільний, він дув з усієї сили, хвилями сили, логіки і витонченості, схиляючись з блискучими очима і чудесною посмішкою та висилаючи все в ефір, щоб збентежити джазовий світ. Потім прийшов Чарлі Паркер, малий жив у розвалюсі своєї матері в Канзас-сіті та грав на заклеєному альті поміж колод, репетирував дощовими днями, виходив подивитись на старих свінгерів Бесі та Бені Мотен Бенд, з Гот Ліпс Пейд-жем та всіма іншими – Чарлі Паркер залишив дім і поїхав у Гарлем, зустрів божевільного Телоніуса Монка і ще більш божевільного Гілеспі – це був Чарлі Паркер у свої ранні дні, коли він під час гри стрибав і ходив по колу. Трохи молодший від Лестера Янга, також із Канзас-сіті, цей похмурий, святий телепень, у котрому була упакована історія джазу; він дув найкраще, коли тримав свою трубу високо й горизонтально до рота; і коли його волосся стало довшим, і він став лінивішим та спокійнішим, його труба опустилася наполовину; а далі ще нижче, аж поки впала на самий низ; і сьогодні він одягнений у черевики з міцною підошвою, щоб не відчувати тротуарів житгя, його ріг слабо тримається біля грудей, і він видуває круті та легкі фрази. Це були діти американської бонової ночі.
Ще більш дивні квіточки – негр-альтист, молодий, високий, худорлявий малий із Кьортіс-стріт – гордо стрибав над головами глядачів, у джинсах з розшитим поясом, смоктав свій мундштук, поки інші закінчать; а коли вони пішли, він почав грати, і треба було озиратися по боках, щоб побачити, звідки лунає соло, бо воно йшло від янгольських усміхнених уст над мундштуком, це було м'яке, солодке, казкове соло на альті. Самотній, як сама Америка, вночі лунав звук, що пронизує горло.
А що
