Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Стоячи навколішках біля велосипеда, Едек оглянувся. «Ого, язикате лихо».
— Була така одна синичка, навіть трохи схожа...— мовив голосно.
— Коли б я повірила, то змушена була б погано подумати про вас. А цього мені не хочеться. Хочу бачити людей кращими, ніж вони є. І вас теж. Ну як, ви там зробите щось, бо я поспішаю, хотіла дещо залагодити сьогодні у Вондолку. Це село, за десять кілометрів.
— Камера пропускає,— заявив Едек після марних спроб накачати її.
— У мене є латки, мерщій до роботи. А сваритися для початку не варто, правда?
— Ат,— буркнув зневажливо хлопець.— Дозвольте, я зараз усе зроблю.
— Спасибі, а я тим часом загляну до пані Гелени...
— Ні, ви не відходьте.
Ступивши крок, дівчина спинилася.
— O-о! Без мене у вас легше діло піде. Дві роботи водночас ніколи не роблять.
І пирскнула сміхом, побачивши його здивований погляд.
— Друга робота — це коли ви придивляєтесь до моїх наполеонівських поз. Нічого, я зараз прийду, посумуйте трохи.
Едек сердито розібрав колесо, витягнув камеру, потім зачищав пробите місце, приклеював латку. Його здивувала ця дівчина. В глухому селі, а така кмітлива і гостра на язик. «Навіть в Ольштині таких не часто здибаєш. І зовсім непогана...»
Але одразу ж подумав, що тепер йому й позалицятись не хочеться. В Ольштині хлопцеві набридли й дівчата. «Ех, чорт приніс того Красавчика, все це через нього». І його раптом пойняла злість на цілий світ і на самого себе. Кілька хвилин — і колесо було готове. Едек прикріпив насос до рами, сховав латки, клей, закурив. Годинник у хаті пробив першу. Хотілося їсти, але в домі лісничого, як упевнився хлопець, їли в різний час. Усе залежало від роботи в лісі.
— О, ви так скоро впоралися! Дякую,— несподівано появившись знову, сказала дівчина.
— Ви вже тут, а я вже хотів було позіхнути на весь рот.
— Навіть після такої небуденної події, як знайомство зі мною?— Вона засміялась, а Едек подумав, що ямочки, які з’являються у неї на щоках, дуже симпатичні.
— Ближче, мабуть, з вашим велосипедом...
— Дорікаєте мені за цю свою маленьку послугу? Сподіваюся, що якось віддячу вам. А тим часом до побачення, я поспішаю.
Подала руку. І Едек помітив, що дівчина явно надулася.
— Не гнівайтесь, будь ласка. Я теж люблю молоти язиком...
Засміялася, скочила на велосипед. Едек дивився, як вона нерівно їде лісовою дорогою. Оглянулася і, сміючись, помахала рукою.
«На безриб’ї...» — подумав Едек і одразу ж відігнав зневажливо цю думку. Не до залицянь йому.
— Едек, іди обідати...— гукав з порога Метек.— Віка тут була, а зі мною навіть не привіталася, як завжди,— вітрогонка.
— Ти вже скінчив?
— Уже. Битих шість годин над книжкою — цього досить. Ще ввечері — три. Моя денна норма... Іди швидше, вже минула перша година, варто було б збігати на озеро. Тиха вода, тепло, може, щука жируватиме.
Лісничого ще не було. Тепер він повертався додому пізно. Лісництво велике, завершувались осінні профілактичні роботи, щоб не допустити шкідників, почалася підготовка до зимових вирубок. За новим розпорядженням, з лісу мали вивезти більше дров, ніж раніше. Отже, треба було скористатися з того, що погода стояла гарна понад усі сподівання. В кількох місцях працювали бригади лісорубів, три трактори гуркотіли з ранку до ночі, насилу тягнучи за собою до краю навантажені причепи. Біля шосе, що вело з Туросля до Ніша, росли високі стоси деревини. Звідси їх уже можна буде забрати, хоча й випадуть глибокі сніги чи розіллється вода.
Едек почував себе певніше, коли не було пана Гасинця. Лісничий викликав у нього повагу, але бентежив якоюсь суворістю, гострим, допитливим поглядом, несподіваними запитаннями, які завжди захоплювали хлопця зненацька. Вдячний за притулок, який дали йому в тяжкий час, юнак не хотів брехати, відповідаючи на ті запитання, але й правда була не дуже приємна, тож волів мовчати і про неї. Бурмотів щось, ніби ковтаючи слова, і тоді сірі очі лісничого пильно дивилися на нього, а коло губів позначалася ніби тінь поблажливої усмішки.
В той же час лісничий був дуже прихильний до нього, згадував навіть про свою вдячність за давню опіку над сином. І Едек знову почував себе ніяково. Добра опіка, якщо там діяли тільки його кулаки природженого забіяки. Він сказав про це лісничому. Той щиро засміявся і відповів, що й без таких аргументів часом не обійтись.
— Ти полював коли-небудь?— заговорив Метек, ковтаючи чималий кусок баранини.
— Не траплялося. Хто б мені дав дозвіл на зброю? Але стріляти вмію. А ти полюєш?
— Теж ні. Мене якось не тягне. Зате батько — завзятий мисливець. Ось зажди, скінчаться найневідкладніші роботи, і кухня у нас буде зовсім інша — перейдемо на дичину, Мати чудово готує її. Смакота...
Едекова рука з виделкою зупинилася в повітрі. Його ошелешили слова товариша. Як же так? Учора лісничий казав, що коли погода продержиться, земля на лісових дорогах не розм’якне і можна буде вивозити деревину, то з самими дровами роботи буде ще на три тижні. Тоді часу на полювання, мабуть, не вибереш. Отже, Метек вважає, що він, Едек, так довго тут сидітиме?
— Що ти балакаєш, мого сліду вже тут не буде.
— Куди і чого тобі повертатись? До спекуляції квитками?
Едек похнюпив голову. Це правда. Власне, поки не з’ясується, що там з Красавчиком, про повернення годі й думати.
Не відповівши, він поволі їв, і йому вже не смакувала навіть чудова баранина. Перед очима поставала темна вулиця, тіло Красавчика на ній і сповнений жаху крик дівчини...
І Метек мовчав, тільки, схилившись над тарілкою, іноді зиркав на товариша, обличчя якого зблідло і раптом гірко скривилося. Він не знав до пуття, що накоїв Едек в Ольштині — із скупих пояснень важко було все зрозуміти,— одначе догадувався, що діло, напевне, серйозне. Саме життя Залєського наштовхувало на такі припущення. Метек вірив, що то не було якесь
