Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Минуло тільки три дні відтоді, як Едек вийшов з Метеком з переповненого вагона на брудній, похмурій станції, а здавалося, ніби він жив у Сумах — так називалося лісництво — з давніх-давен. Пропало десь усе, що було змістом життя у великому місті, його захопили всевладна тиша і спокій у цій лісовій глушині. Якби тільки не оті пізні вечірні години перед сном, коли йому ввижалося обличчя Красавчика...
Вдень похмурі згадки про те, що недавно сталося, десь зникали. Звісно, він жадібно переглядав газету, яка надходила сюди з запізненням, переглядав, шукаючи повідомлення про бійку поблизу ресторану «Під вітрилами». Але, навіть шукаючи чорних по білому слідів свого вчинку, Едек не дуже хвилювався. Його заспокоїло те, що й досі міська хроніка не згадувала про ту бійку. Можливо, Красавчикові нічого, зрештою, не сталося? Зчинила дівка зайвий галас, та й годі...
Ні, вдень його не мучили ніякі докори сумління, зникав страх. Може, нове оточення, зовсім інший спосіб життя в лісництві його так захоплювали, що ніколи було думати про минуле. Едек не замислювався над цим. Йому було добре, він насолоджувався спокоєм і поки що нічого більше не хотів.
Суми дуже припали йому до душі. Слухаючи на ольштинському вокзалі розповіді Метека, він не думав, що тут така глушина. Ліс, ліс і ліс, який на багато кілометрів суцільною стіною оточував лісництво, сховане посеред нього озеро, кілька гектарів піщаної ріллі, покручена вибоїста дорога і стежки лісових звірів... Навіть до шосе, що вело з Піша на Туросль, треба було продиратися майже півгодини. Трохи ближче до закинутого серед бору селища з кількох осель, поміж яких був найсоліднішим будинок управління лісового округу.
Едек стояв на недавно засадженій деревцями смужці піщаного грунту, що спускалася до озера, темно-голуба вода якого поблискувала крізь голе віття вільх і дубів. Мірця вже повернулася додому: навіть з лісничим вона не ходила на далекі прогулянки.
Було тихо — ні вітру, ні звуку. Лише кілька ворон глухим карканням якусь мить порушували спокій. Едек здивувався — відкіля вони тут, серед лісу? І лісництво, і двоквартирний будиночок для робітників, що стояв трохи далі — каменем можна докинути,— видавалися в цій тиші чимось просто нереальним. Навіть дітлахів Ментуса, робітника лісництва, зараз не було біля дому.
Лісничий з самого ранку вирушив десь у пущу, його дружина поралася по господарству. Метек, як і щодня, до обіду невтомно сидів над підручниками. В лютому він мав намір складати іспити...
У кабінеті лісничого Едек бачив чимало книжок. Пан Гасинець читав багато й охоче, купував у листоноші всі нові книжки дешевої бібліотеки. Та Едек давно вже перестав читати і тепер теж не виявляв до того ні найменшого бажання.
Питав учора лісничого про якусь роботу. Той уважно подивився на нього сірими очима, усміхнувся і порадив насамперед відпочити. Потім, додав, можна буде подумати і про роботу. Залєський не знав, як витлумачити цю відповідь. Чи якась обіцянка на майбутнє, а чи побоювання, щоб не дуже затяглося перебування тут давнього синового товариша по школі.
Ідучи назад до нагрітої сонцем лави перед домом, хлопець нехотя із деяким острахом подумав про повернення до міста. Ні, йому не дуже кортіло їхати в Ольштин. Не хотілося тепер бачити міста, його світла і тіней, його кубел і сяючих вестибюлів кіно, всього того, що якось було зв’язане з бійкою і Красавчиком. Найохочіше він весь час сидів би тут, спокійний, що нікому й на думку не спаде шукати його в цій глушині. Але ж не можна обтяжувати собою гостинний дім Гасинців. Він міг би платити за своє перебування тут. Спитав про це Метека, одначе той розсердився і попросив, щоб Едек не смів і заїкатися про щось таке перед його батьком. «Він страшенно дражливий у цьому відношенні і взагалі запальний, наговорить тобі всяких прикрощів, та й годі». Отож відпала й ця можливість...
Едек широко позіхнув, навіть не затуляючи рота рукою. Адже тут його ніхто не бачить... Тим несподіванішим був для нього дзвінкий дівочий сміх, що раптом почувся із-за кущів горобини і дерену, які відділяли садибу лісництва од лісової дороги. Едек зірвався з місця. На стежці, ведучи в руках велосипед, показалася молода худенька дівчина з милим обличчям.
— Добридень... Що, так тут сонливо? Є пан Гасинець?..
— Добрий день.— Хлопець почував себе ніяково після того позіхання.— Немає, з самого ранку десь у лісі...
— Як і мій батько. Поки гарна погода, хочуть підігнати роботу перед зимою. Морока з тим збільшенням ліміту на дрова. Гм, це гірше,— мовила стурбовано.— Лопнула камера, і насос чогось не качає.— І оглянулася довкола.— Ви без велосипеда?
Едек був здивований безпосередністю дівчини. «Непогана, але й не бозна-яке чудо»,— швидко оцінив він за звичкою.
— Метек дома, піду гукну...— І завагався:— Стривайте, а може, я щось допоможу? Вибачте. Я Залєський, шкільний товариш Метека...
— Дзядонь,— простягнула маленьку руку дівчина.— Спробуйте. У мене сьогодні вільний день, бо наприкінці року ми щодня працювали до пізнього вечора. А тепер беремо відгули. Думала владнати деякі справи, а тут така невдача... Я працюю в районному лісовому управлінні в Піші,— додала, помітивши, що він не зрозумів.— Чула про вас, батько щось казав...
— Батько?— Едек уже розібрав насос, щоб подивитись, яка там несправність.
— Ах правда, ви ж не знаєте. Мій батько тут старший лісничий, он за тим лісом.— Вона показала рукою, ніби це могло щось пояснити.
— О, пані Гелена! Добридень вам! — Дівчина підбігла до сильної, дебелої жінки, що несла двоє повних відер.
Едек теж схопився, щоб помогти лісничисі нести важкі відра.
— Не треба, сама дам раду! По господарству я ще сама все роблю, без чужої допомоги. Запам’ятай це собі назавжди,— прикрикнула лісничиха різким, сухим голосом, який зовсім не пасував до її приємного обличчя.
Хлопець зніяковів і відступив. Знову взяв у руки насос.
— Якби трошки гасу. Шкірка геть висохла, пропускає повітря,— буркнув він.
— Стоїть цілий бідон унизу, в підвалі, з правого боку,— мовила пані Гелена,— Боже, що за недотепа! Іди візьми! Не мені ж іти, як є кому, га?
Едек подумки вилаявся. Чортова баба!
За кілька хвилин він повернувся. Тепер насос діяв прекрасно. Дзядонь сиділа вже сама на лавочці, склавши руки на грудях і накинувши поверх блузки чоловічу куртку.
— Яка наполеонівська поза...— задерикувато кинув Едек.
— Спокійно, пане Едварде, бо я теж умію кусати...— відбила дівчина
