Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
«Хвилиночку, таж я знаю того типа... Це ж той мій хирлявий, їй-богу...»
— Гасинець! Метек! — не роздумуючи, Едек кинувся до нього через кілька столиків.
Худий блондин з розпатланим волоссям здивовано глянув навколо. Спершу він не впізнав шкільного товариша. Але в обличчі, яке прикривав надітий дуже по-модному кашкет, в усміху, що був якийсь чудний на тому обличчі — пом’ятому, в синцях,— проступало щось знайоме.
— Едека не пам’ятаєш?
Аж тепер Гасинець упізнав Залєського. Його довгасте бліде обличчя засяяло зичливим усміхом. Виправдувався, що зразу не впізнав...
— Ну, певно, минуло ж більше як три роки... Та й пика у мене добряче розмальована, рідній матері було б нелегко впізнати такого синочка... Розказуй, як ти? Вигляд трохи кращий, але все одно якийсь дохлий...
На столі одразу появилося два кухлі пива. Гасинець пив тільки чорне — в ньому менше алкоголю. Це був славний хлопець, щирий до Едека. Він пам’ятав шкільні роки, коли той захищав його, міцними кулаками нещадно лупцюючи супротивників. Недарма ж Едек навчався боксу в якомусь клубі. Метек навіть запитав, чи то не після якоїсь зустрічі на рингу оті сліди на обличчі Залєського.
— Ат, дурний спорт, я вже давно не маю з тим нічого спільного... А це після мордобою. Була сьогодні добряча сутичка, наскочив на мене один бандюга...
Не хотів більше говорити про це. Згадав про Красавчика, і страх пронизав йому серце. Аж здригнувся. Чимскоріше перевів розмову на іншу тему.
Гасинець розповідав про себе. Його хвороба ще тоді, кілька років тому, стала небезпечна для життя. Єдиний порятунок лікарі вбачали в тому, щоб зовсім припинити навчання і виїхати на село — вважали, що в нових умовах він поволі одужає.
— Батько тільки заради мене в Ольштині сидів. Робота в Управлінні лісового господарства стомлювала його. А тепер він попросив, щоб йому дали роботу в лісництві, і, коли я перейшов в останній клас, ми виїхали до Пішської Пущі. І досі там. На щастя, мені вже значно краще, я навіть учуся, навесні складатиму екстерном на атестат зрілості...
Усе це, власне, мало цікавило Едека. В пам’яті знову й знову зринали страшні хвилини минулого вечора... Дівчина, ті троє. Кричали, що вбив... Боже, боже...
Тоді він схилився над столиком, затулив обличчя руками. Навіть на чергових міліціонерів, що проходили повз столик, глянув байдуже. До дідька, якщо вже його мають узяти, то хай беруть! Усе одно! Чорти принесли того Красавчика!
Відчув, як Гасинець стурбовану торкнувся його плеча. Питав, що з ним, чого він раптом так зблід і кусає губи... Залєський насилу опанував себе, навіть засміявся.
— Думав про той скандал...— І раптом, відчуваючи потребу хоч трохи вилити душу, почав розповідати:— Розумієш, той тип мав дівчину, я кілька разів бачив її. Вона нібито була трошки закохана в мене. Зрештою, чорт його знає, чи це правда,— казали так. До того ж той тип лютував, що я конкурую з ним, перепродуючи квитки під кінотеатром, от і шукав тільки нагоди. Ну, і нагода трапилась. Я не чіпав його, він перший напав... Бійка зчинилася добряча, бо і його дружки, і мої теж включилися. Знаєш, у того типа був загорнутий у газету кусок газової труби, такою штукою добре зацідиш — на той світ послати можна. Я вибив її у нього з рук, але все одно він повалив мене на брук,— непереливки мені було, коли це хтось, напевно дівчина, підсовує ту залізяку. Я, не довго думаючи, трах його по голові, він і гепнувся. А тут уже біжить міліція, свист, гвалт, довелося накивати п’ятами.
Едек помітив, що Метек слухав його злякано, але водночас аж рота роззявив з подиву. Сам слабий, хирлявий, він обожнював силу і запалювався, слухаючи розповіді про всякі бійки та скандали і взагалі про ситуації, в яких фізична сила та спритність відігравали першу роль... Потім, вибравши хвилину, Метек несміливо запитав:
— А з тим що?
— Не знаю,— Едек насилу примусив себе байдуже здвигнути плечима.— Залишив його на тротуарі. Мабуть, йому добряче дісталося. Чорт його знає, що з того ще буде...
Гасинець спробував розпитати про подробиці, та Едекові більше вже не хотілося про це говорити. Він злився на себе навіть за те, Що взагалі розклеївся. Сидів похмурий, великими ковтками потягуючи пиво. Знову заболіла голова. Йому вже все остобісіло. Отямився тільки тоді, коли Метек тихо спитав, що він тепер збирається робити. Може, куди виїжджає, що прийшов на вокзал?
І тоді йому раптом стрельнула в голову думка, за яку він учепився, мов потопаючий за соломинку. Не знав тільки, як узятися до цього діла і чи взагалі реальне воно. Ковтнув слину, липку від тютюну і втоми.
— Цигарки у мене скінчились... Та й про виїзд я думав. Набридло все — і це місто, й спекуляція квитками, і скандали, і та банда. Але що поможе балаканина,— раптом безнадійно махнув він руками. Повз них саме проходив офіціант.— Пане начальник, дайте ще пива...
— Едек, ти, може, боїшся... міліції?— лякливо спитав Гасинець.
Напевне, Залєський почервонів, відчував, як запалали в нього щоки. Люто блиснувши очима, зиркнув на давнього товариша.
— К чорту міліцію! Боюсь і не боюсь... Остобісіло. Не сьогодні. Тільки не думай,— застеріг,— що це я заради якихось там моральних дурниць. Ні, просто надоїло. Весь час те саме — квитки, спекуляція, ліві заробітки, гидкі пики навколо, горілка, бійки — і так без кінця. Я вже, хай йому чорт, мабуть, з півроку як не брав книжки до рук. У газетах шукав тільки оголошень, чи не підвернеться якесь діло.
Замовк, згадавши ще про сварку з сестрою і зятем. Але сказав про це тільки так, для ясності. Йому вже не хотілося здійснювати намір, який спав на думку кілька хвилин тому. Байдуже поглядав на щупляве обличчя товариша.
— Розумієш, ні на що я не здатний. Школу покинув незабаром після тебе, набридли нарікання сестри, що я об’їдаю її, хоч у неї, хай йому біс, усього повно. Пішов на одну роботу, на другу, а тоді здибав тих, що перепродували квитки,— легкий хліб, от я й покинув усе інше. А взагалі мені
