Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
«Розклеївся, хай йому чорт».
Був злий на себе, що так легко піддається миттєвим настроям. Досі він міг упоратися з ними. Перед очима постав Красавчик, який нерухомо лежав на тротуарі ольштинської вулиці. Едек скоріше відігнав од себе цей спогад. Тепер він боявся своїх власних думок, мабуть, уперше в житті чогось боявся.
За вікнами вже трошки сіріло. Незабаром п’ята година. За годину вони будуть у Руцяному. Потім далі, на Піш...
Він ніколи не був там. Мандрував трохи по озерах, але в ті краї не заїжджав. Подумав: як то воно буде у Гасинця? Будинок лісничого, нібито цілковите безлюддя. Ліс, ліс, вода і звірі. Людей можна полічити на пальцях... Його влаштовувала така перспектива. З нього було вже досить великого міста. Тепер він мріяв про спокій.
А взагалі якось дивно складається все це. В пам’яті знову зринали події минулого вечора...
Ще за дверима він почув буркотливий сестрин голос. Хотів непомітно прошмигнути в бічну кімнатку, де спав. Та де там, сестра відразу роззявила рота:
— Гляньте-но, що за диво, ясновельможний граф о дев’ятій годині вже дома.
І одразу ж придивилася до нього уважніше. Обличчя його було закривавлене, руки теж. На костюмі застигли густі великі краплі, що сочилися з розбитої губи. Стривожена, підскочила до нього, гукнула чоловіка.
— Дайте спокій! Набили мені морду, та й годі. Нема чого чіплятися.
Ну й наробив він собі тими словами! Яких тільки не наслухався лайок — і негідник, і бандит, хуліган, що прямісінько йде в тюрму, і нероба, який ніде не працює, а тільки займає чужий куток та геть об’їдає своїх родичів...
Далі Едек уже не міг терпіти. Йому хотілося спокою. Пішов до своєї комірчини — нори площею два на два метри, дістав із тайника пачку грошей, кинув сестрі кілька червоних сотень.
— Це вам за куток і їжу. Тиждень тому я ж платив...
Затихли. Низька, дебела жінка із стомленим, злим обличчям хутенько сховала гроші за пазуху. Пом’якшала.
— Ех, Едек, Едек, і чого ти на чесну дорогу не вийдеш? Зроби собі компрес або, ще краще, приклади до губи залізо, то відтягне.
Він годину мучився з компресами та шматками металу, які притуляв до болючих місць. Потім швиргонув усе в куток, запнув ганчірку-завіску на дверцятах своєї комірчини. Лежав і думав, що робити далі. Вперше від думки про майбутнє стало тривожно.
Неспокійно прислухався до звуків знадвору. Від кожного гучного кроку на вулиці серце так і заходилося. Може, це по нього? Викурив усі цигарки. Зять і сестра вже спали. Його не брав сон, він, зрештою, боявся сну. Хотів уявити, що з ним буде... Знову прикладав компреси. Опухи помітно спали. Стінний годинник на кухні пробив три чверті на дванадцяту. Отоді йому і спало на думку тікати. Тікати з цього дому, де він ніколи не зазнав ні крихти сердечності, де завжди бачив тільки холодну корисливість; тікати з міста, де так чудернацько кривуляли його літа, і, може, навіть із країни, в якій він не бачив для себе майбутнього.
Збирався швидко. Засунув у кишеню пачку грошей, здивований, що їх зібралося так багато,— майже три тисячі, і здебільшого це — від перепроданих квитків. Увіпхнув у сумку кілька сорочок, штани, ще якийсь дріб’язок. Зляканий і збуджений, квапився так, що не міг потрапити ключом у замок. Сестра перевернулася на другий бік. Едек зупинився, підійшов до неї.
— Юля!— зовсім грубо смикнув її за плече.— Юля!
— Що тобі?— промурмотіла крізь сон.
— Слухай, я поїду на деякий час — на тиждень, може, на місяць. Притримай моє місце, я заплачу...
Сестра прокинулася. Сіла на ліжку, навпомацки шукала вимикача маленької нічної лампи, будила чоловіка.
— Едек виїжджає... Що він наробив? Щоб на нас біди якої не накликав. Гей, ти чуєш, Едек виїжджає...
Зачиняючи за собою двері, Едек чув їхні стурбовані голоси, бачив, як засвітилося світло. Не без злорадства подумав, що тепер вони будуть сушити голову, метикувати, можливо, ховатимуть якийсь крам, куплений хтозна-де.
Тільки відійшовши вже далеченько, ляснув себе долонею по лобі. Він же не має уявлення, що робити далі. Утік з дому — боявся того, що могло там з ним статися, та й сам себе боявся. Не міг витримати в тій тиші, яку порушувало важке дихання людей, що забулися сном, не міг витерпіти задушливого запаху спітнілих тіл і кухонного смороду. Хотів покинути помешкання, яке не було для нього домом... Сказав Юлі, що виїжджає... Виїжджає — то, може, й добре. Але куди? Куди йому їхати? Це ж не на курорт. Аж усміхнувся на ці слова, такі недоречні видалися вони в його становищі...
Підняв комір пальта. Пошукав цигарку. Не було. Дванадцята година, де тепер дістанеш щось курити? Всі забігайлівки вже закриті... Згадав про вокзал. Знов усміхнувся. Якось так чудно все складалося. Казав про виїзд, тепер іде на вокзал. Купить собі квиток будь-куди, аби якнайдалі звідси...
На вулицях було порожньо. Глухо загупали кроки міліцейського патруля. Едек зіщулився — може, його вже шукають? Але міліціонери байдуже пройшли повз нього.
Скривився трохи на яскраві вогні заповненого людьми вокзалу. Звертатимуть увагу на його побиту, в синцях пику, може, саме тут вона впаде міліції в око. Тим часом мало кого цікавив плечистий, високий юнак із сумкою в руці, який зупинився спочатку біля кіоска, потім протискувався крізь натовп коло кас до вокзального ресторану. Ледь ковзне хтось там мимохідь поглядом по його обличчю і проходить, зайнятий своїм...
Едек з насолодою припав губами до холодного пива.
Через мегафон сповістили про відхід якогось поїзда. Люди кинулися на перон. У залі стало значно вільніше. Було пів на першу. Едек подумав, що тепер саме пора щось вирішити. Не сидітиме ж він тут вічно. Треба купити квиток на найближчий поїзд. Ба, куди ж? Отак міркуючи, замовив собі третій кухоль пива, хоч уже не дуже й хотілося.
В ресторані було тепло від людського дихання
