Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

У неспокійному мовчанні задрімав Ромаї минулої ночі у своєму шатрі. І прокинувся від слів Євані, який просив про останню допомогу. Бо ж він, Євані, застарий, щоб злетіти птахом над майданом...

— Я прийду, до тебе, Євані, — відповів Ромаї і вдосвіта вирушив до Іра.

А тепер вони сидять біля вогнища, передають по колу глиняну миску й поминають Євані.

— А скажи, Ромаї, чи це правда, що Євані міг би сидіти в тілі поряд з нами? Що всі наші, ті які одного дня помруть, сидітимуть на вечері поряд з живими? — спитав юний Сурі, в якого лише недавно зробився чоловічий голос.

— Колись так і буде, — відповів Ромаї.

— А що треба зробити, щоб це сталося скоріше?

— Жити нашим життям, — посміхнувся Ромаї. — І знати, що для нас нема «скоріше» чи «довше». Для нас є лише «буде» чи «не буде».

— А ти знаєш, Ромаї, — сказала Марія Цейра, — Сьогодні по обіді, коли ще не заходило сонце, але напевне вже по полудні... Він ще був живий?

— Ні. Його вивели рівно ополудні. І він одразу впав замертво.

— Я вмить відчула, що його вже нема на цьому світі, але він є... Я відчула його руку в себе на голові. Він ніколи не клав нікому з нас руку на голову, він не ти...

— Тепер він вищий за мене, — перебив Марію Цейру Ромаї, — тепер він знає все, що знаю я, і набагато більше.

— А ти? Ти був ТАМ, Ромаї? — спитав Сурі.

Ромаї мовчки посміхнувся. Люди з кегелії знали, що є речі, про які Ромаї ніколи не говоритиме з ними. Є таке знання, до якого кожен приходить сам, якщо приходить.

Натомість Ромаї заспівав. Деякий час він співав сам, а потім доєдналася Марія Цейра. Ромаї стишив голос, щоб зазвучав голос Марії. А потім вони співали на два голоси. А потім... а потім всім стало і моторошно, але й добре, бо до дуету приєднався низький оксамитовий голос Євані. Навіть захотілося, щоб Ромаї й Марія Цейра замовкли, щоб Євані бодай недовго співав для них соло. І Ромаї, і Марія Цейра, які сиділи одне навпроти одного, обмінялися усмішками розуміння, стишили свої голоси, але тоді й голос Євані майже зник. Він не може співати сам, без живих, збагнули люди навколо вогнища й доєдналися до тріо. Брати й сестри співали довго, і янголи в небі підспівували їм. І навіть Марія Закена співала з усіма. Спочатку тихо, ніби неохоче, ніби не прокинувшись від міцного тривалого сну. А потім і вона стала співати з наснагою, ледь розгойдуючись під час співу.

Не співала лише Мелана. Раніше вона намагалася співати, але в неї не виходило. Її гучний голос псував гармонію хору братів і сестер. На неї починали лагідно дивитися інші: замовкни, сестро, ти ще не можеш співати з нами.

Марина прокинулася серед ночі від гуркоту, який зчинив Роман. Совгав стільцями, рипів дверима.

— Романе, дай поспати, — зазвучали сонні голоси.

— Ми ж домовилися, що цю ніч спимо!

Лише Марина вилазить зі спальника та йде за Романом на подвір’я. В неї таке відчуття, ніби вона добре виспалася в зручному ліжку, а не проспала після дурної дорожньої втоми не більше ніж 3-4 години на незручній тахті в незручному спальнику зі стійким чужим запахом. Вони деякий час стоять на ґаночку і слухають якийсь незрозумілий грізний гуркіт, якого, може, й нема. Роман обіймає її за плечі. Обіймає якось машинально, без тепла. Але обіймає, обіймає!

— А то справді каплиця, Романе?

— То справді каплиця.

— Симона Каноніта чи таки Симона Мага?

— Це по твоїй лінії, для мене вони однакові.

— А що там світиться?

— Вогонь кохання, що ж іще?

— В каплиці? Вогонь кохання? То ходімо туди!

Вони повільно йдуть туди. Марина горнеться до Романа, їй жарко і млосно. І раптом Роман схопив її за руку, щодуху побіг до каплички, тягнучи її за собою. Тільки-но вони забігли до тьмяного приміщення, ледь освітленого каганцем й зачинили двері, як за стінами відбулося щось таке, для чого письменниця Марина Перистері і досі не знайшла слів.

Вірші із чорного зошита

Як вивертає душу шлюбний дзвін,

коли він водночас і погребальний,

щасливі сурми чи вони печальні,

пророчі співи а чи поминальні

й вібрації міцних холодних стін,

і грішна ритміка каплиці-спальні,

а крики переляканих долин

підсилено байдужістю вершин.

Той звук тривав кілька секунд. Але прийшло відчуття, ніби зруйновано все на світі. До маленької каплички завалило вхід. І Марина з Романом опинилися заблоковані в маленькому приміщенні. Але вогник у каганці якимось дивом не згас.

— Добре, що ми не бачили облич одне одного, — нарешті сказав Роман, — вони напевне являли собою маски Пана.

— А що сталося, Романе?

— Скоріш за все, зійшла лавина.

У Романа в кишені знайшовся мобільний телефон. Зв’язку не було. Але апарат ще мав заряд, тож їм вдалося освітити приміщення, бо світло від каганця дуже слабеньке. Роман добре орієнтувався у капличці. Звідкись витяг килим, розстелив його на камінній підлозі, кинув на килим кілька подушок.

— Може, протримаємося, поки нас відкопають.

А далі? А далі Роман почав робити все те, що так давно хотіла Марина, ще від осені. Нарешті вони лише вдвох і напевне ніхто не потривожить їхнє усамітнення. Їх від усього світу бережуть цупкі сніги. Невже за достеменну ніч кохання треба платити аж таку ціну? І невже всі жінки її платять? Марина запам’ятала всі свої химерні думки й відчуття тої ночі. Як добре, що кілька днів тому був Габріель. Інакше неприємні відчуття були б зараз. А зараз усе так добре, так несподівано добре. Хочеться, щоб воно до чогось прийшло, але солодкий змій в її нутрі іноді підступно зникає. Але потім заповзає назад. І робить з Марини Менаду. А поки того змія не було, й до Марини вертався розум, вона міцніше обіймала Романа за плечі, а його гарячі долоні ковзали по її спині. І все її єство гучно співало: «Мій! Мій! Мій! Мій! Мій!»

«Вони вижили, бо кохалися», «Кохання рятує», «Кохання сильніше за стихійне лихо» — ці заголовки з їхніми світлинами обійшли місцеві й центральні