Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Хіба я вмію впливати на реальність, Господи?

— Іменем Господа, може, і не вмієш...

— І тим іменем також не вмію, — рішуче відказує Роман. — Здається, наш автобус уже стоїть.

І от автобус їде за маршрутом. Софія сидить із Купріяном, Карина із Симоном, Марина з Романом. Усім добре. Всі сповнені щасливих передчуттів у Домі Круків.

Роман тримає руку в Марини на плечі, але розмовляє із Софією. Вони обговорюють коректність математичних моделей для різних процесів. Вживають слова, незрозумілі для непосвячених. Але час від часу Роман намагається пояснити Марині суть своєї розмови із Софією, щоправда, безуспішно. Вони мають приїхати в селище за три години. Автобус весело котить по трасі, а потім звертає на дорогу, яка прямує вгору.

І от автобус зупиняється. І довго стоїть. А за ним, як і попереду, колона машин. Що їх зупинило? Погодні умови? Якась аварія? Люди виходять з автобуса, спілкуються з іншими мандрівниками. Кажуть, десь там каменепад перекрив дорогу. Об’їзду нема і назад дороги нема, тож чекаємо, коли аварійна служба прибере каміння.

Кожен мандрівник сучасної цивілізації бодай раз стояв годинами в аварійних дорожніх заторах. З цим можна порівняти лише сидіння в аеропорту, коли весь час відкладається рейс. Це пекло. Сіре пекло, таке ж нестерпне, як чорне чи вогняне. Ні вперед, ні назад. Неможливо ні читати, ні навіть вести розмови, лише нервово совгатися на сидінні. І так буде завжди. І нічого не буде, навіть смерті. Лише ця морока. Але надвечір почався рух. Автобуси, вантажівки, автомобілі зрушили з місця. Спочатку повзли, а потім поїхали. Їхній автобус прибув у селище пізно ввечері.

Усі шестеро вийшли з автобуса, який відразу рвонув далі. В селищі випав сніг. Сніг, який радує в січні, але дратує в березні. Але сніг гарний, іскриться під повним місяцем на небі, з якого втекли всі хмари. Компанія на чолі з Купріяном рушає до одного з будинків.

— Ну, ви герої, — весело каже господар і веде товариство до комори, де зберігаються їхні спальники для ночівлі в холодному Домі Круків. На кожного виносить по наплічнику, і Марині також. І тепер останній ривок перед щастям, як називає це Роман. Дорога вгору на маленьке плато над селищем, де стоїть Дім Круків.

І от вони всі вшістьох стоять перед тим химерним двоповерховим будинком з високим похилим дахом. І неподалік, трохи вище, іще одна кам’яничка, в єдиному віконці якої тьмяне світло. А над плато, над Домом Круків, гора, яка, як здається тим, хто біля підніжжя, сягає небувалої висоти.

— А що там? — питає Марина, вказуючи на той флігель.

— О, що там! — відповідає їй один із хлопців, здається, то був Симон.

— Це каплиця Симона Мага, — каже Роман.

«Певне, Симона Кананіта», — подумала Марина.

На ясному небі повний місяць. Купріян дістає ключа, рушає до дверей. Ось вони і в Домі Круків. Вони мали б приїхати вдень, зігріти дім, а потім розійтися по кімнатах, яких у цьому домі справді багато. Але той каменепад на дорозі все перехамаркав. Зараз тільки спати. Хлопці ненадовго розпалили камін у холодній вітальні, перш ніж позалазити до спальників.

Більше, ніж моровиці, війни, нашестя щурів чи крокодилів боялися в Ірі людей із їхньої кегелії. Хоча брати й сестри були спокійні й миролюбні. Але старший жрець Веом казав у своєму храмі, що люди з недосяжної Оази, тої, що за Емек-Авней, страшніші за рудих щурів і крокодилів. Чому так? Бо вони вміють вводити інших у стан одержимості. Вміють робити торговців і ремісників такими ж, як вони: філософами й неробами, які живуть коштом чесних трударів. Уміють забирати дітей від батьків, жінок від чоловіків, чоловіків від жінок — останнє обурювало найбільше.

В Ірі знали, що ті, хто іменують себе братами й сестрами, оселилися в недосяжній Оазі, куди не пускають чари. Єдина надія була схопити когось із їхніх, коли вони приходять в Ір чи до своїх рідних, чи ще задля чогось, і змусити його або її привести військо Шаліта в табір кегелії. Схопити когось із них іноді вдавалося, проте нікого не вдалося змусити показати дорогу через пустелю й Долину Каміння до загадкової Оази, до якої мало хто міг дістатися.

Люди з кегелії були невразливі до тортур: або відразу вмирали, або якимось дивом зникали з-під варти. Це наганяло на правителя Шаліта й на верховного жерця Веома нездоланний жах, бо могло означати одне: скоро владу візьмуть ті люди. А Шаліта й Веома прикручуватимуть до стовпів на майдані й страшно вбиватимуть на радість цій самій мерзенній юрбі, якій байдуже, від чого радіти.

І от до їхніх рук потрапив старий сивий еллін Євані. Жінка, якій давали недоїдки з кухні в палаці Шаліта для голодних бездомних, яка, одначе, бездомним нічого не несла, а несла недоїдки продавати на ринку, відразу второпала, що Євані — з Оази, коли побачила, що замріяний еллін сидів на сходинці і пестив пір’я на шиї чорного крука, який раптом підняв свою хижу голову й почав вуркотіти, як голуб.

Євані схопили. Він одразу визнав, що він з Оази. Але сказав, що не поведе туди вояків Шаліта. І не тому, що береже велику таємницю, а тому, що не хоче крові молодих хлопців. Адже навіть якщо він виведе їх до Зеленої Рівнини, Долина Каміння все одно нікого не впустить до Оази.

Шаліт навіть приходив у храм до Веома, куди не дуже навідувався, тільки-но йому доповіли про допит Євані. І Веом сказав Шаліту:

— І ти, Шаліт Іра, повірив, ніби цей обшарпанець, який, одначе, знає чари, не провів би твоїх вояків через Емек-Авней?

— Він сказав, що каміння саме засипле їх, а він цього не хоче.

— І ти повірив, ніби ці виродки насправді дбають про ворогів своїх? Він шукає спосіб попередити своїх, щоб вони знали, коли піде загін, щоб закидати їх камінням згори! Таке вже було!

Тож вирішили просто завтра вивести Євані на майдан біля базару, прикрутити його до стовпа й зірвати з нього одіж; ці люди з Оази завжди чисто вбрані, так, зірвати з нього його чисту одіж, щоб перед муками тіла він пізнав муку ганьби, а потім розтяти його живіт, щоб вилізли кишки, і хай корчиться і реве, юрбі буде радість до заходу сонця, поки цей еллін здохне, а юрба забуде про вечерю, не канючитимуть їжу в тих, хто працює в поті лиця. А наступний