Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко
Товариство за столом насамкінець радісно відзначило, що розмова на п’ятьох не клеїться, тож Лина зі своїм тодішнім подякували за вечерю і кудись пішли. Ніна приречено помила посуд і усамітнилася в «двушці». А Роман і Марина проговорили весь вечір і мало не всю ніч, і він виявляв непідробну увагу до того, що розповідала вона. Хоча її гість розказував якісь речі, які можна було вважати неадекватними. Але Марина все те сприймала за істину, вважаючи, що Роман висловлюється дивовижними притчами. Почав з того, що розповів, ніби його батько, відомий науковець Альберт Тавас, посприяв його народженню не так, як це роблять ординарні чоловіки, а виростив його у колбі, як гомункулуса. Отже, матері в нього нема й не було, є лише батько.
А Марина розповіла, що в неї, навпаки, нема батька, є лише мати, жінка, яка зовсім не почувається нещасною без чоловіка. Вона — помітна постать їхнього рідного міста, директорка престижного ліцею, який зажив слави за межами їхнього приморського містечка. Марина росла, ніколи не почуваючись неповноцінною, бо завжди мала не менше за тих, у кого батько був. Навіть не відчувала потреби кудись вирушати на пошуки батька.
— Так, твоя правда, відсутнього батька чи відсутню матір шукаєш, якщо почуваєшся без нього або неї недобре... А от мій друг Купріян із так званої шведської родини. У нього — кілька батьків.
— Ніколи не розуміла, що це таке.
— До його матері ходило три чи чотири мужики, він так і не довідався, котрий із них його батько. Але всі були класні, він з усіма дружив, і всі давали йому гроші, коли просив. До твоєї матері не ходили?
— Не ходили. Але вона ніколи не була роздратованою й дратівливою, як інші самотні жінки.
— А батька ти не знаєш?
— Коли я єдиний раз поставила мамі це запитання, вона вказала на небо, і ми з нею довго сміялися. До того ж маму звуть Марія.
— Так, якщо все гаразд, то приймаєш свою неповну родину як свою зовнішність чи своє ім’я... Мене батько назвав Романом, ім’я означає «римлянин», щоб я зажив римської слави.
— А я мала б зажити морської слави, — відповіла Марина. — Наше місто біля моря. Із наших вікон видно морський порт.
І Марина вказала на фотографію морського порту в її рідному місті, яка висіла в проміжку між буфетом і дверима до однієї зі спалень. Роман підвівся й довго дивився на те справді художнє фото, і то не була чемна увага.
— Справді добре. У вас там дім чи квартира?
— Квартира. Це краєвид з нашого балкона.
— А в нас із батьком дім. Великий дім при південному виїзді з міста, там кілька старих будинків просто біля траси. Знаєш це місце?
— Так, знаю! Я проїжджаю повз ці будинки в автобусі, коли їду до мами. Але ж то такі величезні будинки! І ви там лише вдвох?
Роман невідомо чого роздратувався і гнівно відповів:
— Так, ми там лише вдвох!
Але одразу ж заспокоївся:
— В нас такий великий будинок, бо там не лише наше житло, а й батькові лабораторії.
— Він хімік?
— Можна його назвати й хіміком. За домом — великий сад, якого не видно з траси. Ці хризантеми звідти, і виноград також.
— Квіти чудові, і вино чудове!
— Але це вино не хоче стояти зиму, його треба випивати, поки молоде. Та не вино головне. В саду батько вирощує свої рослини, а потім з них виробляє різні екстракти.
— Ліки?
— Можна це назвати ліками. Він є науковим працівником трьох наукових інститутів. Але працює у власній лабораторії вдома.
— А ти де працюєш, чи ще вчишся?
Роман уже два роки як закінчив факультет прикладної математики і працював у лабораторії онтологічного та метафізичного моделювання. Саме так, онтологічного та метафізичного. Зарплатня невелика, зате робота не просто цікава, а настільки масштабна, що... словами це не описати, лише формулами й чисельними методами, шкода, що гуманітарії не можуть вкурити. Особливо високий старт узяв Купріян.
— Це той, що зі шведської родини?
— Так, і я думаю, що в нього саме тому таке просунуте мислення... А ти вчишся на релігієзнавстві, як і Магдалина, — Роман чомусь тоді назвав Лину її повним іменем, — і займаєшся карпократами?
— Так, вчуся останній рік і пишу магістерську «Оригінали текстів карпократів як ключ до розуміння їхньої етики».
— То з тобою цікаво було б познайомитися ближче!
Роман запропонував Марині показати їй лабораторію онтологічного та метафізичного моделювання, яке міститься над трапезною Іринея-Християнина.
— А де це? — схвильовано спитала Марина, яка, живучи в цьому місці вже п’ятий рік, не чула про таку.
— Я покажу. Ти її не можеш не знати, але можеш і не знати, що то вона.
Роман з Мариною просиділи за столом дуже довго, але потім він таки пішов. А Марина лягла у свіжу постіль у кімнаті кохання сама і, зрозуміло, не спала до ранку.
— Дуже добре, що він не поліз у першу ж ніч! — оцінили поведінку Романа дівчата. — Бо перша ніч кохання — одразу в день знайомства, зазвичай, буває останньою.
Вони з Романом домовились про зустріч. На перше ж побачення Роман не прийшов. Марина чекала три години в дорогій кав’ярні, як і наказав він: «Замовляй дві кави, собі що хочеш, а мені крем-брюле з подвійною карамеллю, не зважай, як я трохи затримаюсь». Добре, що мати завжди кидала їй суму на картку, до якої вона вміла ставитися обережно. Добре, що дівчата нічого не розпитували.
За кілька днів Роман прийшов до Елеменії без попередження знову з хризантемами й вином. Це було таке щастя, як ясний день після тижня суцільної зливи. Марина навіть не спитала, чого не прийшов тоді, і він про це не згадував також. Боги не вибачаються.
Уся та осінь була така: Роман не приходив, коли його чекали, і раптом приходив без запрошення. Тож Лина знову починала натякати, що
