Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
Тут і там траплялися сліпі рапсоди із поводирями – хлопчиками чи дівчатками. Були це лірники й кобзарі: лірники співали здебільшого псальми, очевидячки, подібні до тих, які любили виспівувати в домі Григорія Петровича, але не ними я зацікавився, а піснеспівами чи властиво рецитаціями кобзарів, їхніми речетативними співними оповідями – мій слух уразився від того, що теми тих рецитацій були історичні. Через це й підійшов до одного, котрий співав особливо піднесено, і запропонував йому відійти з людського тлуму на спокійніше місце і за плату проспівати мені все, що знає.
– Це пан? – стривожено спитав сліпець, повернувшись до поводиря.
– Пан! – дзвінко відказав хлопчик.
– Вибачте, пане, – мовив сліпець, світячи більмами погаслих очей. – Ці пісні не для панів.
– Та чому ж? – спитав здивовано я. – Цікаво мені послухати, як і кожному.
– А тому, пане, простіть мені темному, що пани – то не наші люде.
– А які ж вони люди?
– А вони уже, пане, ще раз простіть, уже москалі.
Ці слова вдарили мене, як окропом. Мій ідилічний настрій почав пригасати, бо раптом збагнув, що то була ефемерна ілюзія, коли відчув раптом єдність із усім цим людом. Бо існували ще й стіни. Прозорі, але міцні й непорушні, які мене від цих людей і відділяли. Більше того, подумав, що дід мій і батько були також муровниками тих стін, адже це вони посилали своїх синів геть із рідної землі, щоб вони її не знали, не розуміли, а відтак відділялися від неї.
"Пани уже, пане, – москалі", – прошепотів я, і мороз пройшов мені поза шкірою, а сонце в небі ніби примеркло.
Ця пригода зіпсувала вщент мені настрій і я поспішив на станцію довідатися, коли їде поштова карета на Миргород. Устиг саме враз, і за годину котив із Лубен у чергове полкове місто колишньої Гетьманщини. І тільки тут, у кареті, згадав, що не купив на ярмарку, як знамірювався, подарунка Варварі, бо коли ми, чоловіки, – діти через ілюзорне сприйняття світу, жінки – діти, бо люблять подарунки, а я вже накинув оком на чудову квітчасту хустку, які любила Варвара, і на намисто, але той сліпець-кобзар переплутав мені в голові всі думки. Отож, похитуючись у такт руху, я вирішив розібратися: чому ті слова так болісно мене стьобнули, адже й дід мій, і батько не раз заявляли, що оскільки перебуваємо під російським берлом, то ми вже ніякі не малороси чи українці, а росіяни і такими маємо себе почувати. Батько, мій розвивав цю думку ширше, кажучи, що нашу російськість закладено в самому офіційному назвиську: малоруси, отже русами є і ми, і білоруси, і великоруси, а відтак ми один народ у різних іменах чи племенах, що мало між собою різняться, отож їхня історична доля – злитися в один народ, а оскільки ми всі під берлом великоросійським і великоросіяни найчисленніше плем’я, маємо в них розчинитися. Такі думки були мені знайомі з дитинства; я знав, що їх цілком не поділяв брат мій Петро Михайлович, який у своїй незакінченій історичній праці не визнавав за Малоросією імені Україна[36], вважаючи її привнесеною, а був переконаний, що назва Русь, навіть Росія, питома саме для Малоросії, а руси – споконвічні жителі саме цієї землі, але це ім’я штучно, через династичні посягання, було перейнято в Московїї, яка ніколи русами не була заселена, хіба руси нею правили, про що свідчить вічна ворожнеча не тільки між Новгородом та Києвом, а передусім із в’ятичами, а потім Володимиро-Суздальщиною. Петро Михайлович вважав країною русів тільки Малоросію, також Білорусію, але аж ніяк не Московію. Здасться, цих думок він набрався таки в Григорія та Андрія Петровичів, хоч прямих доказів цього не маю, але тільки туди веде ця ниточка. Тож що ж мене так болюче вразило в сліпцевих словах? А те, що, проїжджаючи через полкові міста колишньої Гетьманщини, я не міг не порівнювати їх із Московщиною, яку добре знаю й об’їздив її більше, ніж рідну землю, і сліпим та глухим треба бути, щоб не побачити разючої різниці цих племен між собою: у зовнішньому вигляді, побуті, звичаях, співі, натурі, мові, тобто в усьому, чим звичайно різняться між собою народи. Отож, нібито зрячий, мій батько був у цьому сліпий, а справжній сліпець, при тому простий і неосвічений, тут прозірливий. Саме цей парадокс і було те перше, що мене стьобнуло. Але існувало й інше: пани, тобто освічений, майновитий стан, вважаючи облудно, що вони нічим не різняться від московитів, погналися за московськими чинами та званнями, тим самим зневаживши і згубивши свою Козацьку державу, відтак справді стали москалями, але тільки вони, а не всі малороси, які їх виплюнули із себе, як застряглу в горлі кістку і почали вважати за чужих – ось яка стіна поклалася між нами й ними. Чи розумів це мій мудрий дід і сліпий на такі речі батько? Не знаю, принаймні в боротьбі за місце під сонцем вони не надавали
