Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
І ось під ранок, коли напівспиш чи напівпрокинувся, до мене з’явився дядько мій Григорій Петрович, яким і зайняті зараз мої думки. Він приїхав на чудовому сірому коні, але убраний у бойові риштунки мазепинського часу – в металевих облаштунках, як і належить рицареві; я ж був ще ніби дитиною і стояв, переляканий, бо кінь летів просто на мене. Але за аршин не добігаючи, кінь ніби врився копитами в землю і фуркнув із ніздер іскрами. Згори ж до мене долинув твердий як криця дядьковий голос:
– Не перестрибуй, хлопче, через коня, коли хочеш на нього сісти. Отож учора пізнав мудрість, але запам’ятай: кожна мудрість має видиму й невидиму частку, видима її стверджує, а невидима заперечує. Отож не побільшуй значення глупоти – вона може бути вище мудрості, але тоді, коли пізнати її невидиму частку, бо у видимій глупотою вона й залишається. Не справжня мудрість є нижча глупоти, а мудрість нерозумних. Сказано у Святім Письмі: "Глупота невігласів – глупота і є, а вуста дурних живляться глупотою, відтак глупота людини дорогу їй викривляє". Тож у глупоті є не тільки мудрість, а й безум’я і нечестя. Мудрість може бути нижча глупоти, коли фальшива, а не є складником божого розуму в живих істотах. Написано в Приповістях: "Головне – мудрість, шукай мудрість, бо мудрість ліпше смарагду". Відтак мудрість – в устах розумного, а не дурного, отже, все залежить, чиї вуста її проголошують. Бо мудрість розумного – шукання свого розуму. Але щоб знайти мудрість, не досить самого розуму, інколи мудрість серця перевищує мудрість голови. Справжня мудрість є, але тільки та, що у Господі, а не всупереч йому, отже, пізнати волю божу – це і є пізнати мудрість, а воля божа завжди не на зло, а на добро. Відтак, хто ходить у мудрості душі, той цілий буває, хоч така мудрість і бачиться зловмисниками як глупота. Отож кінь, що його хочеш осідлати, стоїть посередині між фальшивою мудрістю і мудрою глупотою – не перестрибуй його ані в той, ані в інший бік. Шануй жебрака, коли мудрий, але не раз і жебрак буває дурний, так само й шляхтич – один мудрий, а другий покритий шапкою звичайної, без дна мудрості, глупоти. Немає в житті одновимірностей та простих вирішень – все сплетено у складну, нерозгадну сітку."
Я слухав цього візійного голоса, цю дивну й чудову медитацію і намагався її якнайточніше запам’ятати. Отож, як тільки втихли в мені ті слова, власне ще звучали, але вже ніби розставали в повітрі, стаючи маловловними, аж поки не зникли цілковито, я зіскочив із постелі і швидко все почуте записав – добре, що звечора й папір, і похідний каламар лишився на столі, бо робив записи. В цих словах була велика правда, але вона не заперечувала й не менш великої правди простих слів ярмаркового співця…
Наступна станція була в Сорочинцях за сімнадцять верст від Миргорода. Тут п’ять церков, тече річка Псьол, на цій таки ріці стоїть і Обухівка – мета мого пілігримства. Село так само мальовниче, як і всі інші довколишні…
Василь Капніст прийняв мене вельми привітно, навіть радісно; нашу зустріч у Петербурзі добре пам’ятав, тепер йому було десь із шістдесят, і старість значно на ньому позначилася. Після ритуалу знайомства з родиною і пригощення, під час якого говорилися звичайні дрібниці, Василь Васильович повів мене до саду, чудового, доглянутого й упорядкованого, де ми сіли в альтані, захопивши з собою й люльки. Я без зайвої дипломатії виклав мету приїзду: пишу сімейну хроніку і хотів би задати йому кілька запитань.
– Чи ж можу знати про ваш рід більше за вас? – із півусмішкою запитав Капніст.
– Гадаю, що так, – мовив я. – Через це вас і потурбував.
– О, це приємні турботи, бо ваших дядьків Григорія і Андрія Петровичів я шанував. Це буди люди, як любив висловлюватися Григорій Сковорода, "з Мінервою в голові".
– Оця Мінерва мене й цікавить, – сказав я. – В паперах Григорія Петровича я знайшов віршованого твора, який зветься "Ода на рабство", чи не вашого він, шановний пане, складання? На жаль, теперішній власник паперів, зять Григорія Петровича, не дав мені дозволу його переписати.
– О, це вже не секрет, – сказав Капніст. – "Ода на рабство" надрукована ще в 1806 році. Правда, після того не передруковувалася.
– Надрукована? – зчудовано перепитав я. – Адже це твір проти уярмлення Малоросії російською царицею!
– Гріхи молодості, - сказав весело Капніст. – Були в нас тоді надто гарячі голови. Але оду надрукувати мені вдалося.
– Отже, Григорій Петрович був також гаряча голова?
– І не тільки він, – мовив Капніст, – але й брат його Андрій, було нас таких немало, і творилися в наших головах навіжені й шалені ідеї.
– Судячи з вашого вірша, йшлося про відновлення свобод та вольностей Малоросії?
Капніст якусь хвилю мовчав.
– А ви проникливий, молодий чоловіче! – нарешті сказав. – Тепер, на схилі літ, це здається мені й справді навіженим. Був інший час та й інші люди; на жаль, – він зітхнув, – майже всі тепер у могилі.
– Чи не могли б про це розказати? – запитав я.
І знову була пауза. Капніст пихкав люлькою і вдивлявся поміж дерев.
– Навіщо це вам, молодий чоловіче? – спитав знехотя.
– Пізнати предків – пізнати себе, – сказав я поривисто. – А пізнати себе – це визначитись у системі думок та почуттів тих людей, з якими зв’язаний спільним корінням. На жаль, без цього Homo sapiens не може існувати. На мою думку.
– Але є думки вчорашні, яким судилося вмерти, як вчорашнім людям, а є сьогоднішні, які сущі і не завжди зі вчорашніми збігаються, – сказав Капніст. – Більше того, суперечать їм. Не ворушімо попелу, молодий чоловіче, бо жару в ньому нема. І, як годиться, за звичаєм, не турбуймо праху вмерлих; так само, як на мене, не годиться турбувати й праху померлих надій, сподівань та молодечих навіженств.
– Коли б так, – мовив я найчемніше, – люди не вивчали б філософії та історії, а що людство у світі без того?
– Проникливо, – сказав Капніст. – Але люди вивчають не систему вмерлих думок чи нерозумних навіженств, а те, що їм цікаво в сьогоднішнім дні, тобто те, що знайшло прихистя у вічному розумі.
– Є й інша рація, – сказав я, – у притчі про непосіяне зерно. Зрощене вчора, сьогодні його не посіяли і не спожили, а посіяне завтра
