Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
Другою його пристрастю у самотній старості було щоденне читання "Четьї Міней" – був богобійний, тож несамовиті оповідки про життя, муки й страждання святих до сліз його зворушували. До речі, я намагався збагнути цей посилений інтерес у дядька до такої архаїчної літератури; в нашій книгозбірні був також один том "Четьї Міней" ще від діда, і я спробував його переглянути. І здалося, що інтерес до житій святих у дядька живився не так його релігійними почуттями, як схильністю до героїчного чину. А ще тим, що там багато було надмірного: надмірна віра, надмірне терпіння, надмірні знущання, надмірні подвиги, а божественне і його прояви бачилися не як природний чин, а таки надприродний. Для творення образу мого дядька цей елемент придається цілком.
Григорія Петровича пам’ятаю і я сам. Із вад його зовнішності була одна: надзвичайно великі вуха, які мене, малого, свого часу чомусь дуже вражали. А найбільше врізавсь у тямку бал у нашому домі, який давали з нагоди одруження моєї сестри Варвари Михайлівни, на нього приїхав Григорій Петрович з усіма своїми доньками й дружиною – вони привезли музичні інструменти, і то був єдиний раз, коли я особисто слухав їхню гру. Але грали до танців, і я дивився більше на самі танці, а не слухав музику, отож не можу сказати: чи то була музика, створена Григорієм Петровичем та його жоною, чи тільки вивчена чужих композиторів. А особливо пам’ятний той бал став тому, бо там уперше побачив, як танцює польку моя матінка. Було то по смерті батька, матінка носила траур, так і не скинувши його проздовж усього життя, а на весіллі до неї підійшов завжди поважний тодішній наш управитель Константій Борозна, котрий мав малі, ніби приклеєні вусики (до речі, цей факт свідчить, що й після одруження мої кузини при нагоді ще грали разом із батьком та матір’ю) і люб’язно запросив матінку до танцю, не відстаючи від неї, хоч вона й відмовлялася. І матінка здалася; рушила із ним у танці, при цьому сльози градом текли по її лиці. Довівши до місця матінку, Константій по-кавалерському поцілував їй руку і сам заплакав, що вельми зворушило публіку, а найбільше мене. Я тоді зирнув на дядька Григорія Петровича, і чи світло так падало, чи він сам був зворушений, але вуха його, великі не в міру, червоно світилися. Від того мені стало смішно, і я втратив почуття печальної урочистості того моменту.
Із братів Григорій Петрович був найбільш дружній із Андрієм Петровичем, а обидва недолюблювали мого батька, принаймні татко не раз казав матінці, що він із братами різниться в думках і називав Григорія Петровича потайним. Я згадав про це тоді ж таки, їдучи лісом, коли переживав транс'єднання із зникомими тінями своїх предків, і в моїй голові миттю вибудувався силогізм: коли Григорій Петрович був однодумний із Андрієм Петровичем, оте невідоме "щось", яке намагаюся пізнати в дядькові, оте, що зв’язувало його із Василем Капністом і з "Одою на рабство", яку щойно прочитав і від якої уразився, поширювалося й на другого дядька Андрія, отож той не тільки фанатично віддавався господарству чи переживав любовні пригоди, а потім плодив із другою своєю дружиною дітей, а мав і вищі помисли, адже вони, брати, недаремно поміж себе дружили. Ця думка була дещо несподівана, і я увіч міг пізнати: як мало знаю навіть про цих, так мало віддалених од мене в часі і вельми близьких мені людей! Коли ж прийняти цей здогад, свою таїну мав і Андрій Петрович, але до неї в мене не було жодних ниточок. Мій же батько, Михайло Петрович, в осереддя цієї таїни допущений не був, отже, вони й справді різнились у думках, хоча родинні зв’язки на елементарному рівні підтримували. Про особливу довіреність між братами Андрієм та Григорієм свідчив цікавий запис брата мого Петра Михайловича, на якого я спершу мало звернув уваги, але під час проїздки лісом він виплив із пам’яті. За своїм заповітом Андрій Петрович передавав братові Григорію право опіки й навіть можливість позбавляти його дітей спадку у випадку, коли той визнає це за добро, а самому користуватися цим добром на власний розсуд, супроти чого, як записав Петро Михайлович, гостро заперечував Михайло Петрович. Факт дивний сам від себе, і я його спершу розумів, як одне із дивацтв Андрія Петровича, людини суворої вдачі, однак тепер він стає цілком зрозумілий: Андрій Петрович довіряв молодшому братові більше, як власним дітям, а це свідчить про особливу між ними братську згоду – ще один, хоча й непрямий, доказ: таємниче "щось" Григорія Петровича таки поширювалося й на Андрія. Отже, це була не просто довіра, а наддовіра – Андрій Петрович не мав жодного сумніву, що брат не скористається своїми правовими перевагами, а отже, не скривдить його дітей. Чи ж часто подібне буває між братами?
Мене глибоко зацікавив у цій позиції ще й такий факт: дід Петро Григорович з-поміж чотирьох синів вибрав за такого, що не віддаляється від дому, Андрія Петровича, а три інших перейшли в ранг блудних синів. Припустімо, найстарший, єпископ, у силу свого становища став віддалений від інших, які стали військовими, здобули однакову освіту, служили приблизно в однакових умовах, отже, братська спілка мала б зв’язувати саме їх у певному супротивенстві до того, якого залишили вдома (згадаймо біблійну притчу: блудний син із залишеним удома братом перебував у ворожнечі). Тут же вийшло щось супротилежне: братська спілка встановлюється між одним із блудних синів, тим, котрий пройшов у поневіряннях найбільше випробувань, у супротилежності до іншого блудного
