Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

– Так, – коротко сказав я.

Всю цю балачку ми вели малоросійською мовою, до речі, Капніст володів нею бездоганно, а я значно гірше, бо знав її на побутовому рівні та ще й у варіанті наших країв. Через це не раз завертав на російську чи французьку, але Капніст не вчинив того ні разу, хіба тоді, коли зайшли в дім, покликані на обід, і Дружина Василя Васильовича, судячи з виголосу, була великороска, казали, що Державін та Капніст одружилися на сестрах Дякових – з нею поет говорив мовою російською, але з виразним малоросійським акцентом, який наявний у всіх нас. Обід був типовий сільський, як це трапляється в наших поміщиків, розмова за столом – загальна й малоцікава, щоб її тут переоповідати. Я переночував у Капністів, а вранці мене відвезли кіньми до Сорочинець. До головної теми ми вже не поверталися, лише прощаючись, Василь Васильович сказав:

– Дивні виходять речі, можна подумати, що ви не небіж Григорія Петровича, а його син. По-моєму, ваш батько думок Григорія Петровича не поділяв?

– О так! – сказав я. – У думках вони були супротивні.

– Чому ж перейняли думки дядька, не батька?

– І не тільки я, – відповів, – але й старший брат мій Петро Михайлович. До речі, він почав писати історію Малоросії, але не завершив.

– Справді? – зацікавився Капніст. – А чули щось про історію Архипа Худорби[38]?

– Ні, - сказав я, – хоч Худорбів трохи знаю!

– Архипа Худорбу я добре знав. Він був одним із наших, як і Григорій Політика[39]. Не збираєтеся дописати історію, почату братом?

– Збираюся, – сказав я.

– Тоді зв’яжіться з Політикою, сином Григорія, Василем, та Чепою, вони звісні збирачі малоросійських писемних пам’яток. І хай благословить вас у добрих намірах добрий Бог!

Ми обійнялися й розійшлися, а я дістав новий харч для роздумів; до речі, в дорозі гарно владновуються думки.

Загалом враження від візиту було сумне: Василь Капніст свого віку доживав. Це вже не був гарячий, пристрасний чоловік, який не тільки в щось вірив сам, але й бажав інших навернути до своєї віри – я зустрівся з людиною втомленою, обережною, вичерпаною. Здавалося, поет зовсім не тішився здобутою славою, щось його зсередини гризло, тому душа поступово вкривалася попелом, хоча під ним ще виразно тлів жар від колишнього багаття.

Отже, що я від цієї поїздки здобув? Немало: мої неясні здогади, оте "щось", яке носив у собі Григорій Петрович, виявилися не грою моєї збудженої уяви чи фантазії, а річчю реальною: дядько був причетний до якихось великих та загадкових конспірацій. Поїздка до Німеччини увіч мала політичну мету, хоч яку саме, я не довідався. Коло утаємничених розширювалося, окрім згаданих, на Архипа Худорбу, Григорія Політику і навіть, що майже неймовірно, на графа Рум’янцева, що вело до опозиції Григорію Потьомкіну, а відтак до царевича Павла Петровича. Конспірація так чи інакше була зв’язана з ідеєю реставрування Гетьманщини – це було безсумнівно. Звісно, коло втаємничених було значно ширше, ніж накреслив, але хто ще входив у нього, не відаю. Принаймні Безбородько в нього не входив і був йому супротивний. Більшого я, здається, не довідаюся, але й це мене не тільки вражало, але й задовольняло. Загадкова таїна Григорія Петровича здобула принаймні виразніших контурів, а що найцікавіше, я ніби ставав її причасником, бо поділяв, як прозірливо відзначив Василь Васильович, думки не батька свого, а таки Григорія Петровича, хоч до цього моменту ще й сам це розумів неясно. Але звідки Капніст знав про думки мого батька, чи не був часом знайомий і з ним? Про це я не запитався, бо розмова була при від’їзді, тобто швидкоплинна. Зрештою, вже те, що я ставав співтаїнником тих тіней зникомих, по-своєму долучало мене до них, отож це треба прийняти, адже той, хто вивідує таємниці, коли не хоче їх викрити для знищення, стає їхнім подільником. Тут уже ніде дітися, бо частки відкритих таїн і складають у людині її переконання. Отож, не тільки смуток відчував, відвідавши цього небуденного й загадкового старця, але й радість. Радість, що він у цьому світі такий існував і що існували й мої дядьки, і їхні друзі, і їхні святі пориви, і їхня безрозсудність, і їхня сміливість, і, їхній, хай уже вигорілий, вогонь. І я спогадав: чи не супроводжував у Німеччину Василя Капніста Григорій Петрович тому, що йому довірена була охорона посланця. Адже був незрівнянним фехтувальником і мав чіпкий тактичний розум? Не маю прямого підтвердження цього свого здогаду, але інакшого пояснення тому знайти не можу. Коли ж зійде зі світу останній живий свідок тих конспірацій, таїна навіки ввійде у морок часу, коли не з’явиться інший якийсь розвідувальник і не здобуде нових фактів, які її просвітять. Але це вже напевне буду не я, з мене досить і того, що довідався.

І ось в одну із ночей, яку провів на дорожній станції, у мій сон знову ввійшов Григорій Петрович, але не на коні і не закутим у залізні риштунки рицарем. Я знову побачив поле, засипане трупами, і з того поля, із землі, вибредав, як із чорної ріки, офіцер у російському розшарпаному мундирі, з потемнілим від куряви та димів обличчям, з розширеними блискучими очима і з намертво затиснутою в руці, червоною від крові, шаблею. Штани на ньому звисали клаптями, а ноги – босі. І він ішов, важко ступаючи, із міцно стисненими вустами, і не бачив світу, адже світ був попіл та порох. І в грудях у нього запеклася залізна штаба глухої ненависті до тих, котрі погнали його і його підлеглих друзів на ці чужі поля, а кров ворогів (яких не знав ворогами, бо були оборонцями своєї землі, а не напасниками) почала грати вогняними спалахами. І він ішов із цією залізною штабою на серці до пагорба, на якому велично завмерла постать фельдмаршала Рум’янцева на коні та його пишний рознаряджений почет. І вони зустрілися один із одним поглядами, і фельдмаршал, побачивши ці незрячі очі свого воїна, ту шаблю, що горіла вогнем, ті запечені губи й чорне обличчя – відчув, що і в його покритім пишним військовим строєм серці здригнулася раптом якась жива жила. Бо несподівано зрозумів, що відчуває й переживає цей чоловік, котрий так тяжко вибрів із надр земних та й спинився перед ним, хитаючись од знесили, бо побачив у спрозорених його грудях оту залізну штабу. Знав, що цей чоловік його зараз ненавидить,