Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

сина. При яких обставинах це могло статися? Тільки при таких: двоє було однодумних, а третій думок їхніх не поділяв, а коли так, Андрія із Григорієм справді зв’язувало таємниче "щось", нитку до якого я взяв у руки і йду з нею через темний ліс незнання, знаючи, що за будь-яким кущем чи деревом та нитка може обірватися. Але поки що тримаю її, і деякі темні плями у моєму видженні таки прояснилися. Певною мірою зацікавило мене ще й таке сповіщення добродушної Уляни Григорівни: бувши губернським маршалом, Григорій Петрович вів відкрите життя, часто приймаючи гостей, але до нього збиралися здебільшого чоловіки, бо, як зазначила дочка його, мавши вдома саме жіноцтво, батько найбільше любив чоловіче товариство. З немалою гордістю та поважна жінка сповістила мені, що особливо часто й запросто, вона так і сказала: "запросто", відвідував батька граф Петро Завадовський; та чоловіча компанія нерідко їздила на полювання. Згодом чоловіча компанія перестала збиратися, а Григорій Петрович почав віддаватись усамітненню, багато уваги прикладаючи саду та квітам, розвівши винятково багатого квітника, якого пам’ятаю і я, – були там голландські тюльпани, у наших краях квітка натоді небувала та й тепер вельми рідкісна – її насіння можна було привезти тільки з-за кордону. Отже, з Німеччини Григорій Петрович привіз не тільки картину, а й насіння тюльпанів. Ще він мав пристрасть до великих псів та мосьок – це я також пам’ятаю, бо кілька разів у свої приїзди додому відвідував дядька, ще й у голові не маючи, що колись писатиму про нього оцю родовідну записку, і ті пси мене вражали, деякі були увіч небувалих, можливо, й закордонних порід. Отже факти поки що давали про закордонну поїздку небагато: він був там із Василем Капністом, привіз картину, насіння квітів, кілька цуценят рідкісних порід – безневинна панська прогулянка по чужих краях. Але чому так багатозначно підморгнув мені, говорячи про цю поїздку, Василь Капніст? Я недаремно повторюю це запитання, воно невідь-чому засіло в мені кілком. Але від того "щось", яке непокоїло мене, більшого за продовження ниточки я не здобув. Залишалося одне: поїздка в Обухівку до самого Василя Капніста.

Я міркував далі. Те, що до дядька "запросто" приїжджав граф Завадовський, пояснюється легко: вони вчилися разом у єзуїтів; хто ж була решта чоловічого товариства, яке збиралось у Григорія Петровича, не знав; Уляна Григорівна через послаблену пам’ять теж нікого не назвала. І нарешті останній пункт у цих розмислах: Андрій Петрович, наскільки маю відомості, товариства, зібрань, галасливих полювань, балів і всього такого не любив, але на тих чоловічих зібраннях бував, його єдиного й називала Уляна Григорівна, та ще й частенько. Отже, чи тільки любов до розваг, полювань та бенкетів зв’язувала ту чоловічу компанію Григорія Петровича?..

Приїхавши додому, я докладно оповів Варварі про те, що побачив і почув, утаюючи, звісна річ, про оте своє невизначене "щось" та й власні здогади-розмисли щодо того. Сестра посміялася з Миколи Павловича, сказавши, що він із породи "зануд", але загалом людина добра, однак занудство його з літами посилюється, як це буває завжди: під старість не добрі риси характеру людини побільшуються, а лихі або ж смішні. Сказала також, що він досить освічений, бо вчивсь у Києві, але небагато, і що більше вдавав із себе дурня (історія з чорнилом, якого нібито не водиться в його домі), аніж насправді ним є, бо любить похизуватися не розумом своїм, якого пильно ховає, а глупотою – типова ознака хитрих людей. Уляна ж Григорівна, якою побачив її, така і є: проста, сердечна, але безконечні роди й вагітності притупили з часом її розум, хоч молодою її звали розумничкою.

Я трохи почудувався проникливим Варвариним характеристикам, але, хоч недостатньо знаю жіноцтво, помітив, що око на світ та людей вони мають не раз гостріше, аніж чоловіки: чоловіки осмислюють бачене, не проникаючи у систему дрібниць, а жінки навпаки: проникають у систему дрібниць і цього їм буває достатньо. Варвара потвердила особливі музичні здібності Григорія Петровича, але назвала це типовим чоловічим, вибачте на слові, бздиком – сестра часом бувала прямолінійна, – і сказала, що кожен має свого коника (це вже слово лагідніше) і боронь Боже їх із того коника скидати, в цьому чоловіки завжди залишаються дітьми. Грав він і співав чудово, вона не раз слухала вимуштрованих ним кузин, а от пристрасті до музики їхньої матінки вона, Варвара, не розуміє, бо, сказала фігурально, шляхетній жінці непристойно по-чоловічому сідати на коня. Жінка має бути жінкою, заявила Варвара, а дядина була цілком байдужа до господарства, кухні, навіть дітей, отож і вийшло, що муштрував їх батько, а не мати, через що вони вийшли всі дещо нездалі, негосподарні, навіть нечупарні (і справді, ладу в домі кузини було небагато, але я клав це на розгульну свавільність її численних діточок). Вміти бринькати на струнах чи дути в дудку, ригористичне заявила Варвара, не досить для жінки, навіть панночки, принаймні в умовах нашого життя. Мати ж мала б навчати доньок жіночого діла, а вони тими бреньками та дуданням прогаювали весь час. Ну й що? Бреньки, з’явившись, зникли, а діло залишилося поза увагою; покладатися ж тільки на слуг, не маючи на них твердого ока, річ непожиточна. Однак, коли казати по совісті, грали вони таки чудово і в неї, Варвари, не раз сльози на очі наверталися. Особливо, коли співав Григорій Петрович, у якого був високий і сильний голос, він аж навшпинечки ставав, виводячи мелодію, ніби його піднімало в повітря. А як сяяли при цьому його очі! Ні, чоловіки у приверженості до своїх бздиків бувають дивоглядні, і їм можна це простити.

Отака була реакція на музикування Григорія Петровича з родиною однієї із їхніх слухачок: суміш захоплення і зневаги. Правду сказав Вергілій: "Varium et mutabile, semper femina".

Мою ідею відвідати Василя Васильовича Капніста Варвара прийняла із жахом, її взагалі лякали всілякі поїздки, поза межі свого повіту не висовувалася ніколи, а краї, в яких побував і про які їй розказував, були для неї Fata morgana, щось ніби казка, ніби в глибині душі вона твердо знала, що насправді їх не існує, а всі згадки – щось як перебільшені мисливські оповіді, тобто брехні. Через це на мене розкричалася, докоряючи, що в сідниці у мене, як і в дитинстві було, застромлено шило, що я також чоловік із бздиком і ще немалим, що, стільки наблукавшись по світі, не можу заспокоїтися, в той час, як у господарстві стільки треба зробити, а для цього