Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
– Хочете сказати, – засміявся Капніст, – що сьогоднішній день – це я, а ви – завтрішній?
– Не знаю, – відверто мовив. – Але коли те, що звете мертвим та навіженим, цікавить мене, при тому глибоко й по-справжньому, це значить, воно не мертве, а тільки до пори спочиває.
– Здається, обоє розуміємо, про що говоримо, – сказав Капніст. – Але ліпше, молодий чоловіче, не виймаймо кісток із гробів. Віддаймо їм честь, були то чесні й достойні люди, а в промисла божого не втручатимемося.
– А може, промисел божий і є в тому, щоб утручатися і старі таємниці розгадувати?
– Складний то був час, дуже складний, – задумливо мовив Капніст. – Стара курва навісніла і все менше накладала на свою обвислу фізію доброчинних масок. Підступний варвар Потьомкін, бридка подобина! Все розумне й чесне сподівалося на царевича Павла Петровича, навіть граф Рум’янцев став тоді малоросійським патріотом; а він же був москаль, через що його й замінили Кречетниковим. О, цей малоросійських сентиментів не мав! Ні, молодий чоловіче, я всього того ворушити не хочу. А знаєте чому? Бо й досі мені болить. А коли болить, то плаче душа.
Отож, пожалійте мене, старого, і, не в образу вам сказати, не ятріть моїх ран.
І я раптом відчув, що чиню неподобне, бо дозволив собі натискати на цю втомлену життям, але достойну людину, не поцікавившись, чи він того хоче. Знав тільки власного інтереса, не співвідносячи його з інтересом того, від кого бажаю задовольнитися.
Вибачте, Василю Васильовичу, – сказав зніяковіло. – Вибачте!
Але він не почув мене, а ніби глибоко ввійшов у себе, поринув у те своє загадкове й таємниче минуле, у той зникомий світ, у якому жили також і щось діяли мої дядьки та їхні друзі.
– Тоді було знищено основне, що нас тримало і давало надію втриматися: малоросійські полки, – заговорив знову Капніст. – їх перетворено в карабінерські, які згодом мали розчинитись у великоросійському війську, що й сталося. Я тоді склав проекта відновлення козацького війська і знаєте, хто став цьому на заваді? Наш таки, син одного із генеральних старшин, який ще й історією Малоросії цікавився, – Безбородько. Відчуваєте абсурд: Рум’янцев нам сприяє, а Безбородько нас гробить? Отже що? Самі себе звоювали?
– Звідки ці слова? – зацікавився я.
– З пісні Мазепи, вона ходила поміж нас переписана. До речі, ваш дядько склав до неї музику, яку опрацював покійний Андрій Рачицький[37], і ми її співали.
– Це не той, що жив у Новгород-Сіверському? – спитав я. – Керівник хорової капели Розумовського?
– Той самий! Чудовий музикант! Та й ваш дядько, хоч і дилетант, був несогірший.
– Який він був молодий? – спитав я.
– Чудовий, – усміхнувся Капніст. – Це був герой і лицар. Рум’янцев його дуже любив і, незважаючи на те, що знав про його крайню малоросійську настроєність, весь час наділяв своєю увагою та ласкою. Розкажіть, як він помер.
І там, в альтані чудового Капністівського саду, я оповів про дні у старості Григорія Петровича, про його самотність та несамовите музикування; про його захоплення "Четьями Мінеями" Дмитра Туптала; про те, що його знайшли мертвим у кріслі із намертво вклеєною до однієї руки скрипкою і смиком – до другої; про те, що обличчя в нього і в мертвого було світле, я ж тоді був у Лісовичах на відпочинку і потрапив на похорони, на які зібралося все довколишнє панство і, як говорили тоді, ніколи такого згромадження при похованні не було.
– Достойній людині достойний кінець, – сказав Капніст і перехрестився.
І ми віддали його пам’яті мовчання.
– Дозволяю ще одне запитання й закінчимо цю розмову, бо я від неї втомився, – сказав після паузи Капніст.
– Ще в Петербурзі ви мені казали, – зважився я, – що їздили із дядьком до Німеччини. Була в тому якась мета?
Капніст здригнувся.
– Я вам таке казав? – спитав здивовано.
– Так! При першій зустрічі в Петербурзі, - мовив. – Але мимохідь.
– Добру маєте пам’ять, – сказав Капніст. – Ну, що ж, їздили, побачили трохи світу. Була й певна мета, але про це не час розповідати. За кордоном жив мій брат Петро, до нього ми й спрямувалися.
– Все то ланки одного ланцюга? – спитав я.
– Дав право на одне запитання, – засміявся Капніст, – а ви ставите друге.
– Вибачте!
– Гаразд! Тепер досить! Коли бажаєте, покажу вам сад. Він у мене чудовий! А про всі ті справи скажу: багато людина хоче, а мало може, і не все здійснюється, що мариться.
Ми обдивилися сад і його екзоти, як любив називати рідкісні й незвичайні речі Григорій Петрович, до слова, й сам немалий любитель тих-таки екзотів, і хоча старий поет тримався чемно-незворушно, я відчував, що він схвильований, що йому нестерпно хочеться щось мені розказати. Розумів, що спонукати його годі, бо може замкнутися, отож чемно вичікував, чи не прорве його і чи не розповість більше. І його трохи прорвало. Вже в кінці прогулянки сказав:
– Ваш дядько Григорій Петрович міг би зробити велику кар’єру в армії, він вважався блискучим офіцером, по-особливому володів шаблею і мав тактичний, точний розум, але того не захотів. Як і я, до речі, армія завжди була мені бридка, хоч сам не раз славив російські баталії, і це, уявіть собі, чинилося щиро. Але людська душа часто надвоє розділена: одна частка любить те, що друга ненавидить, і в цьому, можливо, було прокляття нашого покоління, – всі ми зробилися розполовинені, аритмічні і какофонічні. Колись Державін написав мені в листі, що зображення в моїх віршах смішні й бридкі десь так, ніби на тулуба однієї богині прикладати голову другої, а мої жарти не забавні, а їдкі. Він назвав мене парнаським трубочистом і радив не писати про моїх земляків, а стати натуральним складником літератури великоросів, інакше мене й не друкуватимуть. Я, може, й сам того бажав, але великоросом так і не став, а розполовинення душі здобув. Розумієте мене?
– Так, – мовив я. – Щодо цього, здається, є байка Сковороди.
– "Олениця й Кабан", – підхопив Капніст. – Але звідки знаєте твори Сковороди?
– Від вас, – засміявся я. – Показували мені в Петербурзі.
– Тоді й справді маєте дивовижну пам’ять, молодий чоловіче. Я ж дістав його твори від свого друга Василя Томари, учня великого старця. Той великоросом стати не побажав, хоч писав мовою близькою до великоросійської, але хто може тепер прочитати його писання? Так і я, коли б
