На білому світі - Микола Якович Зарудний
— Е-е, ні, Платоне, чого ж ти нас в таке положеніє ставиш? — викладає та викладає з кошика Мотря.
Та ми все б тобі повіддавали. Такі вже вдобства! Чи до дитинки вночі встати, чи яку роботу зробити… видно ж та приємно. І гасом тобі не чадить… Спасибі велике.
— Ми вже з молодицями кажемо,— додає Тетяна,— що якби тебе головою вибрати, то ми б і горя не знали…
— Мотре, Тетяно, спасибі вам, але я нічого не зробив, я тільки поїхав…
— Ти вже, Платоне, нам не говори,— і слухати не хоче Мотря.— Давай, Тетяно.
Тетяна відвертається і виймає з пазухи щось замотане в хустинку:
— Тут, Платоне, сто карбованців назбирали, бо тобі ж не оплачено, Христина Горобцева казала. А восени ще зберемо…
— Я грошей не візьму.
— То чого ж ти за свої повинен нам добро робити?! Бери та вибачай, що мало. Але ми від чистого серця.
— Не візьму.
— Ти диви,— безпорадно звертається до подруги.
— Я вам кажу серйозно: не візьму.
— Ну що ти вдієш? — бідкається Тетяна.
— Дуже ти, Платоне, гордий, як я бачу,— лукаво повела своїми чорними очима Мотря.
— Та ні…
— Ну, від грошей відмовився, а оце ж усе прийми, не погребуй,— показує Тетяна пакунки та баночки.— Давай, Мотре, до ладу приведемо все. Відчиняй, Платоне, комору. Буде вам з Васьком на яке врем'я. Бо у вас же ні корови, ні курки…
Поки Платон стояв та думав, Тетяна з Мотрею пішли до комори, повитирали пилюку на поличках, позносили туди гостинці. А швидка Мотря, заткнувши за пояс край спідниці, заходилась мити підлогу в хаті:
— Бо ми ж тут наслідили тобі… Та відвернись, чого очі витріщив?
— Та є ж на кого подивитись,— кидає Тетяна.
— Цур тобі, він же ще парубок,— сміється Мотря.
— То що, куплений? Перед тобою, Мотре, жоден не встоїть,— моргає Гайворонові Тетяна.
— Ми тобі, Платоне, на Великдень чи на Мая хату побілимо,— перериває небезпечну розмову Мотря.
— Тут, може, й без нас обійдуться,— натякає на щось Тетяна.— Дивись-но, Мотре, яка хустка!
— Славна…
— А пізнаєш, чия?
Платонові хоч крізь землю провались.
— Наче на комусь бачила,— напружує пам'ять Мотря.
— Степчина,— відкриває хлопцеву таємницю Тетяна.— Це ж Полікарп ото з Півночі привіз. Думав — Марті, а дочці довелось носити.
— Чого ж ти, Платоне, мовчиш? — застрибали чортенята в Мотриних очах.
— Та це вона до Галі приходила… Мабуть, забула,— безуспішно викручується Гайворон.
Але ще не вродився той, хто обведе навколо пальця Мотрю.
— Дивись, Платоне, не прозівай, бо такі дівки і в Сосонці раз на сто год родяться. От я сама дівкою була нічого, двадцять два женихи сватались, а побачу Степку, то стану та й стою, наче вкопана…
— Казали, що Кутень сватати хоче, вже й до Полікарпа приходив, каже, на руках носити буду,— повідомляє Тетяна.
— А чого б і не поносити? — показує разочки білих-пребілих зубів Мотря.— Кажи слово, Платоне, то ми тобі її в мент висватаємо.
— Як надумаю, то скажу,— обіцяє Платон. Молодиці збираються йти. Але Мотря вертається з сіней:
— Ще просили тебе жінки з нашої бригади, Платоне…
— Що, Мотре?
— Та ти ж ото колись на зборах про ясла дитячі говорив… Не забув?
— Ні…
— То скажи там Коляді, щоб зробили для діток. Почнеться робота в полі, а ми знову будемо вдома сидіти. Дуже просимо…
— Я скажу, Мотре.
— Поцілувала б тебе, та боюсь, що Тетяна чоловікові розкаже! — гукнула від перелазу Мотря.— Хустку ж не забудь віднести!
У хаті ніби повис щирий сміх Мотрі, витиснувши смуток. Щось зворушливе і щире було в цих відвідинах. Платон сьогодні, може, вперше в житті відчув, що зробив маленьке добро людям…
Але треба було йти до Никодима Диньки. Потім він напише листа Наталці або просто приїде у Вінницю…
Платон, поминувши кузню, щоб не зустрітись з хлопцями, зайшов у столярну майстерню. Никодим Динька, наспівуючи лише одному йому відому пісеньку, ретельно вистругував орчика.
— Здрастуйте,— привітався Платон.
— Бачиш? — замість відповіді кивнув на свої руки Динька.
— Бачу,— сказав Платон.
— Отож воно і є,— сплюнув Никодим.
— Що, дядьку?
— Орчики роблю, мат-тері його ковінька! Я, Никодим Динька, роблю орчики… А чого? Бо нема в мене ні підручного, ні майстра під командою, ні півмайстра. Був Хведько, тільки навчив його тримати інструмент в руках, а воно зірвалось та поїхало в город. Хіба моє діло орчики стругати? Я можу такого воза зробити, що навкруг світу на ньому об'їдеш. Тричі об'їдеш — і не буде йому зносу. А мушу на орчиках сидіти.
— То хай вам підручного виділять,— радить Гайворон.
— Або, скажімо, треба тобі поставити хату,— не слухає Динька,— то не шукай нікого, а проси мене. Приходь і кажи: Никодиме Сидоровичу, хочу мати хату на три кімнати. І все. Давай мені матеріалу, підручну силу і приходь восени. Або, скажімо, треба тобі шафу. Приходь до мене і… То чого ти, Платоне, прийшов?
— Ви оце про хату тут говорили,— здалеку починає хлопець.
— Говорив.
— А собі ще досі справжньої не поставили…
— Бачиш, Платоне, тоді, коли мою за димом
