На білому світі - Микола Якович Зарудний
Платон рвучко відчиняє двері і завмирає на порозі, з піднятою у військовому привітанні рукою:
— Здравія желаю, товариші солдати!
— Ура-а! — вихоплюється один голосочок.
— Ура-а-а! — лунає за мить на всю хату. Та куди там, на всю вулицю, на все село, а може, й на весь світ…
Гайворон не знає, в чім річ, але вітається за руку з кожним із двох десятків Васькових товаришів. На столі лежить все, що принесли вранці добрі молодиці.
— Що у вас тут, женитись хтось задумав чи в армію проводжаєте? — голосно запитав Платон.
— Та це ми… до Васька.
— Він каже, що за рік на штири пальці виріс,— доповідає Платонові Тимко Чемерис — мале, зашмаркане хлопченя.
— Васькові сьогодні вже одинадцять. А мені — десять буде.
Платон тягне брата одинадцять разів за вуха і цілує в щоку. Васько пахне медом. Всі хлопчики пахнуть медом… Платона садовлять за стіл і їдять уже мовчки.
— Може, ще, хлопці, заспіваємо? — підморгує Платон Тимкові.
Хлопчак раптом стає серйозним, підводиться з лави і тихо-тихо починає:
Чорноморець, матінко, чорноморець… Вивів мене, босую, на морозець… Вивів мене, босую, та й питає.І всі:
Чи є мороз, дівчино… Чи немає?..Гіркий клубок підкотився Платонові до горла, й він тихо вийшов на подвір'я.
Хлопчики пахли медом…
Над селом летіли гуси…
22Данило Вигон зайшов до Коляди вранці і поклав на стіл берданку:
— Здаю пост, Семене Федоровичу.
— Це ж як?
— Переходжу до трактористів. Хлопцям без мене важко буде. Вчора Сніп приходив, просив. А в тій коморі й стерегти нічого.
— Що ж, ідіть,— погодився Коляда.
Данило бачив, як трактористи виводили машини на польовий стан, тому забіг додому на хвилинку, взяв ще звечора приготовленого кошика, одягнув чисту сорочку і через городи та левади поспішив у поле.
На польовому стані зеленів свіжофарбований вагончик з прапорцем на дашку, стояли, прикриті солом'яними матами, бочки з пальним, культиватори і лежали стосами борони. У вагончику всі стіни були обвішані плакатами з особистої колекції Макара Підігрітого. Поки вчора дівчата мили та шкребли дощане пристановисько трактористів, Макар власноручно чіпляв свої плакати. На поличці стояли нові чашки, а в куточку — оцинковане відро з прив'язаною до дужки квартою.
Данило Вигон відірвав кварту і закинув ланцюжка, потім вийняв з кошика вишиваного рушника та велику паляницю.
Машини вийшли з села і, з сівалками, плугами на причет, шикувались у довгу колону.
Вранішній морозець посріблив поля. Це єдине, на що він ще мав право в ці березневі дні.
Першу машину, як і годиться, привів Ничипір Сніп. Він вийшов з кабіни, привітався з Вигоном. Під'їжджали інші трактори. Вигон пішов у вагончик і вийшов звідти з хлібом-сіллю на рушнику.
Уклонився трактористам і хліб віддав Снопові.
— Візьміть на щастя, на добро.
Ничипір поцілував хліб і теж уклонився Вигонові та хлопцям:
— Спасибі вам, Даниле, на доброму слові та привіті, а вам, хлопці, на роботі. З весною вас, з хлібом і щастям…
На газику під'їхали Коляда, Кутень і Підігрітий. Семен Федорович виголосив промову, побажав трактористам успіху.
Ничипір Сніп призначив п'ятьох трактористів закривати вологу, а решту послав з Платоном.
— Закінчите ясла — сядете на машини.
Хлопці неохоче повертались у село.
У клубі розпоряджався Никодим Динька. Він показав Платонові, де треба ставити перегородки, де мурувати піч.
— Тільки ж робіть на совість, бо це ж діти. Ой, перевівся теслярський рід… Максиме, як же ти двері навішуєш?! Без мене ви тут, хлопці, нічого не зробите, їдять його мухи з комарами.
— То покажіть,— просить Максим.
— Мені ж треба йти ліжечка робити, хоч розірвись…
— Никодиме Сидоровичу, а ви б попросили, щоб вам у майстерні Полікарп Чугай допоміг,— порадив Платон.
— Щоб я отого палія просив?! — аж скипів Динька.— Я його бачити не хочу.
Гайворон знав, що кілька днів тому Полікарп прийшов зі своїми теслярськими інструментами до клубу. Було ще рано, і в комірчині порались тільки Никодим з Юхимом, вставляючи широку віконну раму. Полікарп зняв шапку:
— Я ось… прийшов, може, пособлю чим…
— Обійдемось без тебе,— навіть не оглянувшись, відказав Динька.
— Чого ж, я на теслярській роботі знаюся, Никодиме…
— Хай допоможе,— шепнув Юхим Диньці.
А той:
— Не твоє діло! — Потім до Чугая: — Як баби дізнаються, що ти тут майстрував, то дітей не принесуть… Корчуєш пеньки в лісі, ото й робота твоя.
— Я знаю,— тихо промовив Чугай.— Серце у вас, Никодиме, кам'яне.
— Ти спалив мою хату, а я повинен христосатись із тобою, так? А не діждеш! Ти ще дякуй, що з села тебе не вислали. Дочку пожаліли.
Чугай мовчки вийшов з клубу.
І тепер, при одній згадці про Чугая, Никодим
