На білому світі - Микола Якович Зарудний
Під їдальню відвели найбільшу кімнату, побілили, але дівчата були незадоволені: дуже буденно, ніякої краси. Найбільше псувала загальний вигляд величезна груба. І Платон подав думку:
— Обкладемо її кахлем.
— А де його взяти?
— На фермі.
Коляда був у районі, і всю відповідальність на себе прийняв Макар Підігрітий:
— Обійдуться свині без кахля.
Хлопці стамесками відколупували кахель зі стін, а дівчата, нагрівши котел води, мили і витирали до блиску білі та сині плитки…
Білим кахлем обклав Іван Лісняк стіни, ще й підлогу на кухні, в умивальнику збирався вимостити. Працював і ввечері, бо просив Платон швидше закінчити. Він не чув, як у кімнату ввійшов Коляда, тільки побачив його великі чоботи, коли збирався узяти плитку.
Голова кричав, тицяючи в обличчя Іванові кахельну плитку. Той повільно вмокнув трісочку у відерце з фарбою, написав на грубці: «Це ж для дітей!» Семен Федорович махнув рукою і вибіг.
Коляда викликав до себе Платона офіційно, через Горобця. Сидів у своєму кріслі, наче вилитий з воску, і дивився холодними скляними очима:
— Ви що, хочете з Макаром Підігрітим спровадити мене до тюрми!
— Це не входить у наші плани, Семене Федоровичу. А що, є анонімка?
— Навіщо ви свинарник обідрали, га?
— Та свиням кахель ні до чого…
— А завтра ти всі ферми по камінчику рознесеш, так?
— Ні, ферм не чіпатиму,— пообіцяв Платон.
— А ти знаєш, що в ті ферми я свою душу вклав, знаєш? Скільки в газетах про них писали? — Коляда виймає з ящика папку.— А що тепер мені в районі скажуть? Доведеш ти мене, Гайворон, до того, як його… до розриву в серці… Якби це не ти придумав, а хтось інший, то з колгоспу виключив би, а так — напишу тобі догану…
— Пишіть. Мені все одно.— Платон згадав, що сьогодні мав прийти Динька оглядати хату.
Динька прийшов з Теклею. Для годиться посиділи трохи, поговорили, а там і до діла взялися. Гості обійшли кілька разів хату, обмацуючи стіни та підмурок, потім оглянули стелю і дах.
— Воно, конешно, хата є,— промовив Никодим.— Якщо наш Олег ожениться, то буде жити… Скільки ж ти за неї хочеш?
— А яке ваше слово?
— Півтори тисячі їй красна ціна,— сказала Текля.
— Малувато…
Саме на цей торг і нагодився Васько. Він стояв у кутку і довго не міг збагнути, про що йде мова.
— Бери півтори і ще десять,— казав Никодим.
— Ні, не буде,— відповів Платон.
— Та це ж які гро-оші! — тоненько виводила тітка Текля.
— Ще накину десять — та й по руках,— простягував свою долоню Динька.
— Ви забуваєте, що й садок при хаті є, і хлів,— ніяковіючи, говорив хлопець.
— Ви хочете купити нашу хату? — здогадався Васько.
— Як у ціні зійдемось, то й купимо, бо син думає женитись,— пояснила Текля.
— А ми де подінемось? — спитав Васько Теклю.
— Та це вже брата питай…
— Де ми подінемось? — підбіг до Платона брат.
— Зачекай, зачекай, потім,— відмахнувся Платон.
— Ні, ти мені зараз скажи! Я не хочу продавати, не хочу! Ідіть звідси.— Васько шарпнув Диньку за полу фуфайки.
— Ваську! — гримнув Платон.— Іди на вулицю!
— Не продам хати! — вперто повторив хлопчак.
— То ми ж не силуємо,— виправдовувався Никодим.— Ми і завтра зайти можемо.
Динька з Теклею вийшли. Васько вовченям подивився на брата:
— Я з тобою все одно не поїду.
— А я тебе й питати не буду.
— А я втечу… і буду жити в хліві. А ти собі їдь… на легкий хліб.
— Що ти сказав?
— Коли ми з тобою в Київ поїхали, то дядько Ничипір сказав, що ти легкого хліба шукаєш.
— Та замовкни ти!
— А я всім розкажу. Піду зараз до Диньки і скажу: якщо він купить нашу хату, то я її спалю,— вирішив Васько.— Як дядько Полікарп.
— Що?! Ах ти ж виродок! — Платон кинувся до брата.
— Бий, бий,— зіщулився той. Платон замахнувся.
— Не треба мені такого брата, не треба! — крикнув Васько і міцно заплющив очі.
Ці слова зі страшною силою штрикнули в Платонове серце, і він, заточившись, сів на ліжко. Брат вибіг з хати.
Платон чекав допізна, але Васько так і не прийшов додому. Де він міг бути? У Снопа чи в Мазура? А може, до Івана Лісняка подався? Треба шукати. Накинув фуфайку і вийшов на подвір'я. Двері у хліві були напіввідчинені. Гайворон ступив через поріг і засвітив сірника: на сухому картопляному бадиллі, згорнувшись калачиком, спав Васько.
Платон підняв легеньке, зморене сном братове тіло і поніс до хати. Васько прокинувся, але не вирвався з рук.
— Чого ж ти не прийшов до хати? Нам з тобою не можна сваритись… Не можна,— тихо говорив Платон.
— Я не буду більше тікати. Тільки ти не продавай нашої хати, не будеш? І дядько Ничипір каже, що не треба.
— А де ти бачив його?
— Я біля тракторів був… Дід Вигон мене картоплею печеною частував.
