На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Куди?

— У світ…

— Навіщо?

— Бо я люблю тебе.

— Степко…

— Я тебе люблю більше, ніж та… Я не подобаюсь тобі? А я красива, Платоне. Якби ти побачив, яка я… вся…

— Степко, не говори мені цього…

— Не віриш?

— Мовчи… Я боюсь тебе.

— Мені так хороше з тобою. Ну, обніми…

Степка накинула кінець хустки і на Платонові плечі, він пригорнув дівчину, відчуваючи тепло її податливого тіла.

— Мені теж з тобою хороше, Степко,— шептав, не замислюючись.

Гайворон цілував її до нестями. І сам незчувся, як його рука лягла на Степчині груди. Дівчина зойкнула від страху чи від болю і ще міцніше пригорнулася до нього…

— Степко, що ти робиш зі мною… Степко. Я збожеволію… Там, у вітряку… є сіно, там тепло… ходімо…

Платон підбором збив замка, підхопив Степку на руки і вніс її у вітряк.

— Я твоя… твоя…— шептала Степка, втрачаючи останні сили.

Під його ногами вгиналась підлога старого вітряка, а може, то хиталась земля… ще крок… ще один, і вони зі Степкою впали на купу торішнього сіна.

Платон зірвав зі Степчиних плечей хустку, жбурнув кудись у темряву…

Поскрипував крилами вітряк…

Гайворон лежав біля дівчини, вткнувшись обличчям у теплі дівочі груди.

— Мій коханий, мій єдиний,— шептали Степчині уста.

У темний проріз дверей заглянуло непрохане світання.

— Я мушу йти,— сказала Степка, застібаючи порвану кохтину.

— Іди, Наташко, іди,— промовив Платон.

— Ти… ти як мене назвав? — Степка відштовхнула Гайворона і зірвалась на ноги.— Чому ти назвав мене Наташкою?

— Я… я не знаю, Степко…

— Не знаєш? Ти думаєш про неї! — Степка підійшла до дверей.— Вона завжди стоятиме поміж нас… твоя Наташка… Тепер я піду, тепер я піду…

І пішла, не зупиняючись, не оглянувшись.

На східцях сонного вітряка лежала її хустка.

— Степко! Степко!

Нема…

Поскрипував крилами вітряк…

*

Васько прокинувся. Хтось стукав у вікно. Хлопчак підбіг і усміхнувся: яблунева гіллячка стукала в шибку, як дятел. Була восьма година ранку, а в печі не топилось. Біля мисника стояли забрьохані грязюкою Платонові чоботи, а на спинці стільця висіла чиясь велика хустка. Васько заглянув у кімнатку, брат спав.

Приніс з криниці води, на подвір'ї помив Платонові чоботи, потім тернув щіткою в комині і почистив їх сажею. Варити сніданок уже було ніколи. У банячку стояла вчорашня картопля. Васько висипав її в миску, налив олії, відділив собі три картоплини, а Платонові залишив чотири і ще половинку. Хліб він спочатку теж розділив на два однакові шматочки, а потім, подумавши, відрізав від своєї частки ще скибочку. Як для Васька, то кращого сніданку й не треба. Хіба є що смачніше за олію?

На скрині лежить біла Васькова сорочка. Чого вона тут лежить? Та це ж він сам її вчора дістав, щоб сьогодні одягнути. У цей день мама завжди давала йому білу сорочку… Звечора купала, клала його біля себе в ліжко, і вони довго, довго розмовляли з мамою… Вчора йому ні з ким було розмовляти, бо Платона покликали в колгосп. Васько й не чув, коли він повернувся.

Хлопчикові дуже хочеться, щоб Платон встав і поздоровив його з днем народження. Йому сьогодні одинадцять років. Але Платон стомився і спить. Васько ще вчора зробив нову зарубку на одвірку. За рік він виріс на чотири пальці. А всього Васькових зарубок є вісім. Мама казала, що першу зробив тато, коли синові було три роки…

Нічого, Платон його поздоровить увечері. Може, ще й подарунка якого принесе?.. Степці батько купив золотого годинника на іменини, але загубив… Коли б хоч Платон не загубив, як щось купить.

Коли була ще мама, то в цей день вона частувала Васькових товаришів цукерками і коржиками. Зайдуть хлопці — їж скільки хочеш коржиків. Ну, нічого, піде Васько через день-два у ліс, попробує наточити березового соку. Принесе пляшок п'ять і покличе хлопців… Ой і смачний же березовий сік!

*

Платон подивився на будильник: дев'ята ранку, хлопці давно вже на роботі… Забув учора завести. О, Васько й сніданок залишив. І чоботи помив. Треба поспішати.

А чого поспішати йому? Він же вирішив, що продасть хату Никодимові Диньці…

Гайворон одягається, голиться. Зараз він піде до Никодима. Треба бути рішучим.

Степчина хустка на стільці. Пахне вітром і полем.

На подвір'ї чути жіночі голоси. Хто це йде? Платон відчиняє двері. У квітчастих хустках, з кошиками заходять у хату невістка Чемериса Тетяна і Мотря Славчук.

— Приймаєш гостей непроханих? — низьким красивим голосом питає Мотря.

— Прошу, заходьте.

— Ти нам вибачай, Платоне,— ставить кошика на лаву Тетяна,— не прийми в обиду…

— Ми вже давно збирались, та все якось ніби ніяково… гуртом хотіли йти, а це вже нас молодиці спорядили,— говорить, наче наспівує, Мотря.

— Сідайте,— припрошує хлопець.

Молодиці розв'язують кошики і викладають на стіл масло, замотане в чистенькі пілочки, сало, ковбасу, баночки з медом, смажених курей, яйця…

— Що це ви робите? Навіщо принесли? — розгубився Платон.

— Це з нашого кутка молодиці зібрали… Спасибі тобі, Платоне, за електрику. Що вже краса та вдобства, то й не сказати! — виспівує Мотря.

— Де ви бачили? Мені нічого не треба, я не візьму,— відмахується Платон.