Щиголь - Донна Тартт

Ще про одну річ я довідався після кількох днів перебування в Пустельному Краю: коли Ксандра й мій батько розповідали, що батько «кинув пити», вони мали на увазі, що він відмовився від віскі (яке було його улюбленим напоєм), віддавши перевагу «Короні лайтс»[61] із вікодином[62]. Я був здивований, як часто батько показував Ксандрі знак перемоги — пальці, розставлені буквою V, — у найневідповідніших контекстах, і ця таємниця залишалася б для мене таємницею набагато довше, якби мій батько прямим текстом не попросив у Ксандри вікодин, коли думав, що я його не чую.

Про вікодин я знав тільки те, що через нього одна шалапутна актриса, яка подобалася мені, завжди засвічувалася для жовтої преси, вивалюючись зі свого «мерседеса» тоді, коли її переслідував поліційний автомобіль. Через кілька днів я натрапив на пластиковий пакетик, у якому було близько трьохсот таблеток, вони лежали біля пляшечки з татовою «Пропецією» — ліками проти облисіння — і стосу неоплачених рахунків. Ксандра швидко схопила їх і вкинула у сумочку.

— Що це таке? — запитав я.

— Вітаміни.

— А чому вони лежали ось так, у пакетику?

— Мені їх дав один культурист, у мене на роботі.

Дивовижним було те — і це був іще один факт, який би я залюбки обговорив зі своєю матір’ю, — що мій новий обдовбаний батько був набагато приємнішим і передбачуванішим товаришем, аніж батько колишній. Коли мій батько пив, він перетворювався на клубок нервів — непередбачувані жарти й агресивні виплески енергії до тієї миті, коли він відключався; а коли він припиняв пити, то був іще гірший. Він мчав по хіднику кроків на десять попереду моєї матері та мене, розмовляючи сам до себе й ляскаючи по кишенях піджака, ніби збирався вихопити пістолет. Він приносив додому речі, які нам не подобались і які ми не могли собі дозволити (наприклад, купував мамі, яка ненавиділа високі підбори, черевики з крокодилячої шкіри фірми «Маноло», не дбаючи про правильний розмір). Він приносив додому пачки паперів зі свого офісу й сидів після півночі, п’ючи каву з льодом і вистукуючи цифри на калькуляторі, й піт струменів по його обличчю, наче він щойно пробіг сорок хвилин на біговому тренажері. Або він збирався на якусь вечірку в Брукліні («Що ти хочеш сказати своїм „може б, я туди не йшов“? Ти думаєш, я мушу сидіти вдома, як паршивий відлюдник?»), а потім, потягши туди мою матір, вилітав звідти через десять хвилин, образивши когось або плюнувши комусь в обличчя.

Його енергія стала інакшою, більш позитивною, коли він перейшов на пігулки. Суміш загальмованості й жвавості, дурна, блазенська якість. Його хода стала розм’яклою. Він більше дрімав, приязно кивав головою, погоджуючись із усім, втрачав нитку своїх аргументів, блукав по кімнаті босий, у напіврозстебнутому халаті. Його весела лайка, звичка ходити неголеним, недбала манера розмовляти з сигаретою в кутику рота створювали враження, ніби він грає якусь роль: крутого хлопця з фільмів у стилі нуар п’ятдесятих років, а може, з фільму «Одинадцять друзів Оушена», лінивого пересиченого гангстера, якому немає чого втрачати. Але навіть за цією недавно набутою ледачістю він зберігав божевільний і наполовину героїчний вигляд шкільного бешкетника, дедалі помітніший у міру того, як насувалась осінь, напіврозламаний, недбалий.

У будинку в Пустельному Краю, де був супердорогий пакет кабельного телебачення, якого мама ніколи собі не дозволила б, він опускав штори, щоб відгородитися від сліпучого світла, сідав перед телевізором, осклілий, як курець опію, й дивився спортивний канал із вимкненим звуком, не цікавлячись жодним конкретним спортом, дивився все, що там показували: крикет, хай-алай[63], бадмінтон, крокет. Повітря було переохолоджене, з затхлим запахом холодильника; батько нерухомо сидів годинами, пускаючи струмінь диму від свого «вайсрою» під стелю, наче димок ладану. У такі хвилини він з однаковим успіхом міг міркувати про те, хто нині лідирує в гольфі, або про Будду, дхарму чи сангху.

Чого я не міг зрозуміти, то це того, чи мій батько має роботу — а якщо має, то що це за робота. Телефон дзвонив безперестанку вдень і вночі. Батько виходив у коридор зі слухавкою, обернувшись до мене спиною, спираючись рукою на стіну й дивлячись на килим під час розмови, щось у його позі в такі хвилини нагадувало тренера після жорсткого матчу. Зазвичай він намагався розмовляти дуже тихо, але навіть якщо він цього не робив, зрозуміти, про що він говорить, було дуже важко: віг, одинична ставка, чи має перевагу фаворит, фору враховуємо — не враховуємо. Він часто залишав дім, не пояснюючи, куди їде, і чимало ночей вони з Ксандрою не ночували вдома.

— Нас часто безкоштовно запрошують до «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд», — пояснював він, потираючи очі й відхиляючись на подушки канапи з глибоким зітханням, — і знову я відчував ту роль, яку він грає, вередливого плейбоя походженням із вісімдесятих років, якого часто опановує нудьга. — Сподіваюся, ти нічого не маєш проти. Коли вона працює допізна, нам легше приткнутися десь на Стрипі.

VIII

— Що це за розкидані всюди папірці? — якось запитав я Ксандру, коли вона робила собі на кухні дієтичний коктейль.

Мене спантеличували ці друковані картки, які я знаходив у всьому домі: решітки, куди олівцем було вписано одноманітні колонки цифр. Вони мали псевдонауковий вигляд, схожі на ланцюжки ДНК або на шпигунські повідомлення у двійковому коді.

Вона вимкнула блендер, відкинула волосся з очей.

— Ти про що?

— Про скрізь розкидані папірці.

— Бака-ра! — сказала Ксандра, розтягнувши «р» і легенько клацнувши пальцями.

— Он воно що, — сказав я після паузи, хоч ніколи раніше не чув цього слова.

Вона встромила палець у свій напій і облизала його.

— Ми часто ходимо грати в бакара в «Метро Ґолдвін Маєр Ґранд», — сказала вона. — Твій батько любить записувати результати своїх ігор.

— А я можу коли-небудь піти туди?

— Ні. Тобто ти міг би, — сказала вона, ніби я запитав, чи можна поїхати на канікули в якусь нестабільну ісламську державу. — Ось тільки вони, як правило, не пускають дітей у казино. Тобі не дозволять навіть дивитися, як ми граємо.

«Невелике лихо», — подумав я. Стояти й дивитися, як батько і Ксандра спускають свої гроші, — така собі розвага. А вголос я сказав:

— Але я думав, у них там тигри, піратські кораблі та інші подібні речі.

— Мабуть, і справді. — Вона потяглася, щоб дістати склянку з полиці, оголивши прямокутник чорно-синіх китайських ієрогліфів між своєю футболкою і низько