Щиголь - Донна Тартт
— Це досі Лас-Веґас?
Я вигадав собі гру, намагаючись зрозуміти, чим ці будиночки відрізняються один від одного: там — двері у вигляді арки, там — басейн для плавання й пальма.
— Тут ти бачиш зовсім іншу частину міста, — сказав батько, докурюючи свою третю сигарету «вайсрой». — Туристи ніколи її не бачать.
Хоч ми їхали вже протягом певного часу, я не бачив на цій місцевості жодних орієнтирів, і було неможливо сказати, куди ми рухаємось і в якому напрямку.
Обрій здавався одноманітним і незмінним, і я боявся, що ми перетнемо мережу пастельних будиночків і виїдемо на якийсь пустир із випаленою сонцем стоянкою трейлерів, яких я набачився в кінофільмах. Але натомість — на мій подив — будинки ставали більшими: з двома поверхами, з садочками кактусів, із парканами, басейнами й гаражами на чимало автомобілів.
— Це тут, — сказав батько, звернувши у вулицю за дуже прикметним гранітним знаком із написом: «Ранчо в Каньйоні Тіней».
— Ви живете тут? — із подивом запитав я. — Тут є каньйон?
— Ні, це тільки так називається, — сказала Ксандра.
— Бачиш, вони будуються тут по-різному, — сказав батько, ущипнувши себе за ніс.
З його тону та скрипучого голосу, який бував у нього, коли він потребував випивки, я зрозумів, що він стомився й у кепському настрої.
— Тут розташовані так звані ранчо-квартали, — сказала Ксандра.
— Справді так. О, заткнись, суко! — вигукнув мій батько, потягшись рукою, щоб вимкнути звук, коли дама навігаційної системи знову стала зачитувати нам інструкції.
— Вони всі в різному стилі, — сказала Ксандра, набираючи пучкою мізинця блиск для губ. — Тут є «Село вітрів», «Кряж привидів», «Вілли стрибучих ланей», а «Прапором духів» назвали свій закуток гольфісти, чи не так? — запитала вона в батька. — Але найприбутковішою тут є «Енкантада» — суцільна інвестиційна нерухомість. Поверни-но, любчику, сюди, — сказала вона, схопивши батька за руку.
Мій батько їхав прямо й нічого не відповів.
— Чорт! — Ксандра обернулася на своєму місці й подивилася на дорогу, яка зникала за нами. — Чому тобі завжди треба їхати найдовшим шляхом?
— Не базікай мені знову про об’їзди. Ти не менш дурна, аніж та лексусна баба.
— Але ж так було б значно швидше. Хвилин на п’ятнадцять. А тепер нам доведеться обминати весь квартал «Стрибучих ланей».
Мій батько роздратовано видихнув повітря.
— Зрозумій…
— Що поганого в тому, аби проїхати до «Циганського роздоріжжя» і звернути двічі ліворуч і один раз праворуч? Бо це й усе. А якщо ти звернеш до «Десатої»…
— Ти, може, хочеш сісти за кермо? Чи все-таки дозволиш мені вести цей клятий автомобіль?
Я знав, як небезпечно сперечатися з моїм батьком, коли він говорить таким тоном, і Ксандра, певно, це знала теж. Вона крутнулася на своєму місці — спеціально так, щоб роздратувати його, — увімкнула радіо на повну гучність і стала шукати якусь програму, перестрибуючи через шум та рекламу.
Стереозвук був таким сильним, що я відчував, як він штовхає мене під моїм сидінням із білої шкіри. «Канікули, про які я завжди мріяв»[57]… Світло пробивалося крізь білі хмари пустелі — небо здавалося нескінченним, кислотно синє, як комп’ютерна гра або галюцинації льотчика, що випробовує новий літак.
— «Веґас 99» пропонує вам музику вісімдесятих і дев’яностих, — оголосив по радіо збуджений голос. — Далі в програмі — Пет Бенатар, на нашому ланчі приватного танцю на колінах у виконанні стриптизерок вісімдесятих.
Доїхавши до ранчо «Десатойя», до Пустельного Краю 6219, де на деяких подвір’ях лежали будівельні матеріали, а вулицями мело пісок, ми звернули до великого, іспанського на вигляд будинку — а може, він був мавританським, — вкритого бежевим тиньком, з арочними фронтонами й черепичним дахом, вигнутого під найнесподіванішими кутами. Я був вражений його недоцільністю й незграбністю, його карнизами та колонами, вигадливими візерунками залізних дверей, що нагадували сценічні декорації, наче в будинках із мильних опер компанії «Телемундо», що їх наші консьєржі завжди дивились у своїй кімнаті.
Ми вийшли з автомобіля й уже йшли до виходу з гаража, несучи наші валізи, коли я почув моторошне виття, вереск і скавуління зсередини будинку.
— Господи, що це? — запитав я, випустивши з рук валізи.
Ксандра нахилилася вбік і, спотикаючись на своїх високих платформах, стала нишпорити в сумочці, шукаючи ключ.
— О, заткнись, заткнись, паскудний собако, — бурмотіла вона крізь зуби.
Перш ніж вона встигла цілком відчинити двері, істеричний волохатий клубок вилетів назовні, дико репетуючи, і заходився стрибати, танцювати й гасати навколо нас.
— Сидіти! — заволала Ксандра.
Крізь напівпрочинені двері вихлюпувалася музика сафарі (трубні крики слонів, верещання мавп), така гучна, що я почув її, коли ми ще не вийшли з гаража.
— Оце так! — сказав я, зазирнувши в дім.
Повітря всередині було гарячим і затхлим. Давній сигаретний дим, новий килим і — поза всяким сумнівом — сморід собачого лайна.
— Великі коти завжди створюють безліч проблем для працівників зоопарку, — гримів голос із телевізора, — тому ми складемо компанію Андреа та її колегам під час вранішнього обходу.
— Отакої, — сказав я, зупинившись у дверях зі своєю валізою, — ви забули вимкнути телевізор.
— Атож, — сказала Ксандра, протиснувшись повз мене, — це «Animal Planet», я залишила канал увімкненим для нього. Для Поппера. Я сказала, сидіти! — гарикнула вона на собаку, який дряпав їй коліна, коли вона прокульгала на своїх платформах і вимкнула телевізор.
— Він залишався сам-один? — запитав я, намагаючись перекричати завивання собаки.
Один із тих довгошерстих псів, що їх так полюбляють дівчата, він був би білим і пухнастим, якби його помили.
— О, я йому купила в «Петко» фонтанчик для пиття, — сказала Ксандра, витираючи лоба тильним боком долоні й переступивши через собаку. — Й одну з тих великих кормушок.
— Якої він породи?
— Мальтійська болонка. Чистокровний. Я виграла його в лотерею. Я знаю, він потребує регулярного миття, щоб мати належний вигляд. Справжній головний біль — устежити за його стрижкою. Поглянь-но, що ти зробив із моїми штаньми, — сказала вона собаці. — З білими джинсами.
Ми стояли у великій відкритій кімнаті з високою стелею та сходами, які вели на бельетаж із поруччям, розташований збоку, — ця кімната була майже
