Щиголь - Донна Тартт

— Хто-небудь із заднього ряду хоче висловитися на цю тему? — запитала місіс Спір.

— Торо на фіг здалися ті дороги, — сказав худий хлопець.

Його акцент мене здивував. Чужоземний, але я не міг зрозуміти, який саме.

— Торо перший зрозумів необхідність захищати довкілля, — сказала місіс Спір.

— Він був також першим вегетаріанцем, — промовила дівчина в задньому ряді.

— Дурниці, — сказав хтось іще. — Містер Хрум-Хрум.

— Ви всі мене не зрозуміли, — збуджено промовив анімешний персонаж. — Хтось повинен будувати дороги, а не тільки сидіти в лісі, дивлячись із ранку до вечора на мурах і москітів. Це називається цивілізацією.

Мій сусід коротко засміявся — його сміх був радше схожий на гавкіт. Він був блідий і тонкий, не дуже чистий, із гладеньким чорним волоссям, що затуляло йому очі, і нездоровим тьмяним кольором безпритульника, мозолястими руками й брудними нігтями, обгризеними до м’яса, — він анітрохи не був схожий на хлопців із блискучим волоссям та лижною засмагою з моєї школи на Верхньому Вест-Сайді, розбишак, у яких батьки були виконавчими директорами або хірургами з Паркової авеню, але такого хлопця було легко уявити собі десь на хіднику, де він сидить із приблудним псом на мотузці.

— Щоб відповісти на всі ці питання, я рекомендую кожному повернутися до п’ятнадцятої сторінки, — сказала місіс Спір. — Туди, де Торо розповідає про свій експеримент із життям.

— Який експеримент? — запитав мультяшний персонаж. — Хіба те життя в лісі, яким він жив, відрізняється від життя печерної людини?

Темноволосий хлопець спохмурнів і більше згорбився на стільці. Він нагадав мені одного з безпритульників, які стовбичили на Сент-Марк-плейс, обмінюючись сигаретами, показуючи один одному свої шрами, випрошуючи монети, — він був у такому самому подертому одязі й мав такі самі худі білі руки; ті самі чорні шкіряні браслети на зап’ястках. Накладені в кілька шарів, вони були знаком, якого я не міг прочитати, хоч їхнє загальне значення було досить очевидним: ти належиш до іншого племені, забудь про мене, я надто крутий для тебе, не намагайся навіть заговорити до мене. Таким було моє перше хибне враження про єдиного друга, який з’явився в мене, коли я був у Веґасі, і — як з’ясувалося — став одним із моїх найкращих друзів.

Його звали Борис. Якось вийшло, що ми опинилися поруч у натовпі, який чекав автобуса після школи в той день.

— А, Гаррі Поттер, — сказав він.

— Пішов у сраку, — апатично промовив я.

У Веґасі мене не вперше називали Гаррі Поттером. Мій нью- йоркський одяг — хакі, біла оксфордська сорочка, окуляри в черепаховій оправі, без яких я, на жаль, бачив дуже погано, — перетворював мене на дивака у школі, де більшість учнів ходили в майках та шльопанцях.

— А де твоя мітла?

— Залишив у Гоґвортсі, — сказав я. — А твоя дошка? Де ти її забув?

— Га? — сказав він, нахилившись до мене і приставивши до вуха закруглену долоню жестом старого й глухого чоловіка. Він був на півголови вищим за мене; крім високих черевиків та химерних військових штанів із пузирями на колінах мав на собі також чорну футболку з логотипом дошки для сноубордингу, де білими готичними літерами було написано: НЕ ЧЕКАЙ ЛІТА.

— Я про твою сорочку, — сказав я, кивнувши на неї головою. — У пустелі ти не покатаєшся на снігу.

— Нє, — погодився Борис, відгорнувши з очей пасмо тонкого чорного волосся. — Я не вмію кататися на сноуборді. Я лише ненавиджу спеку.

Зрештою ми опинилися на одному сидінні в автобусі, близько до виходу, це місце було, либонь, не вельми популярним, адже всі інші дітлахи проштовхувалися якнайдалі назад, але я нечасто їздив шкільним автобусом, а він, мабуть, так само, бо йому здавалося цілком природним сісти на перше-ліпше вільне місце. Спочатку ми майже не розмовляли, але їхати було довго, і зрештою розговорилися. Виявилося, що він також живе в Каньйоні Тіней, але ще далі, ніж я, у тому місці, де пустеля не хотіла відступати, де багато будинків були недобудовані, а вулиці завалені піском.

— Скільки часу ти тут живеш? — запитав я в нього.

Це запитання ставили одне одному всі діти в моїй новій школі, так ніби вони відбували тюремне ув’язнення.

— Не знаю. Десь близько двох місяців, думаю. — Хоч він розмовляв англійською мовою досить вільно, з сильним австралійським акцентом, у його мові відчувався темний, слизький підводний струмінь чогось іншого. Слабкий запах графа Дракули чи, може, агента КДБ? — Ти звідки сюди приїхав?

— З Нью-Йорка, — сказав я і був винагороджений його новим поглядом, його зсунутими бровами, які сказали мені: круто. — А ти?

Він скривив гримасу:

— Зараз подумаю, — сказав він, відкинувшись назад на сидінні й рахуючи країни на пальцях. — Я жив у Росії, Шотландії, — що було, мабуть, круто, але я не пам’ятаю цього, — Австралії, Польщі, Новій Зеландії, Техасі два місяці, на Алясці, у Новій Ґвінеї, Канаді, Саудівській Аравії, Швеції, Україні…

— О Боже!

Він стенув плечима.

— Щоправда, переважно я жив в Австралії, Росії та Україні. У цих трьох країнах.

— Ти розмовляєш російською?

Він зробив жест, що його я витлумачив: «більш-менш».

— Розмовляю також українською і польською. Хоч багато чого я забув. Нещодавно я намагався пригадати, як буде російською «метелик», і не зміг.

— Скажи що-небудь.

Він сказав — кілька горлових неясних звуків.

— Що це означає?

Він пирснув:

— Трахну тебе в дупу.

— Справді? Російською?

Він засміявся, виставивши сірі зуби, в яких не було нічого американського.

— Українською.

— Я думав, в Україні розмовляють російською мовою.

— Це так. Але залежить від того, про яку частину України йдеться. Ці дві мови не дуже відрізняються. — Він клацнув язиком, закотив очі. — Ну, не дуже сильно. По-різному там називаються числа, дні тижня, деякі слова. Моє ім’я вимовляється інакше українською мовою, але в Північній Америці легше застосовувати російську вимову й говорити Боріс, а не Борис. На Заході всі знають Боріса Єльцина… — Він схилив голову набік. — Боріса Беккера…

— Боріса Баденова…

— Кого? — різко запитав він, ніби я його образив.

— Бульвінкля[68]. Боріса й Наташу.

— О, так. Князя Боріса. «Війна і мир». Мене назвали на його честь. Хоч прізвище князя Боріса Друбецькой, а не те, яке ти назвав[69].

— Тож яка твоя рідна мова? Українська?

Він стенув плечима.

— Можливо, польська, — сказав він, відхиляючись назад на стільці й відкинувши своє темне волосся вбік кивком голови. Його очі були жорсткими