Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

Хотіла збагнути дійсну вартість Катерининих слів і тому запитала облудно:

— Я хотіла спитати паннунцю, чи тих учорашніх голубців залишити й для пана доктора на вечерю? Бо я мусила б їх до пивниці віднести, щоб не скисли…

Катерина подивилась пильно на Мариню. Надто добре знали одна одну, і тому виключалась поміж ними будь-яка гра.

— Ні. Для пана доктора принесе Мариня від Кремера пачку сардинок, цеглинку масла і коробку айдамського сирку.

— Тої самої! Нема дурних, — відразу збунтувалася Мариня, — хай іде хтось сміливіший, бо я більше до Кремера не піду! Ми вже стільки наборгували там, що я не маю лиця показатися йому перед очі. Він завжди дивиться на мене такими очима…

— Ет, на Мариню кожний зараз дивиться. По-друге, що то за слово: «наборгували»? Є через хворобу татка, а потім через похорон деякі неврегульовані рахунки, і більше нічого. Дрібничка, яка вирівняється при першій нагоді, і нема про що стільки говорити. Розуміє Мариня?

Мариня смикнула плечем:

— Що тут не розуміти? Але хай паннунця вже за одним махом урегулюють, чи як то кажеться, і молочарку, бо баба мені дихати не дає.

— Все буде, — з достойністю відповіла Катерина, — все наладнається, лише трохи терпеливості. Як тільки пан меценас Білинський переведе наші цінні папери на гроші, все зразу поліпшиться в нас, побачить Мариня.

— Та коби бог дав, — зітхнула побожно Мариня, — бо видять паннунця самі, що паперів ніхто не хоче… кожному тільки грошей… грошей давай… Такий тепер світ настав. Але як паннунця кажуть, що все буде добре…

Хоч як вірогідно запевнила Катерина Мариню про те, що все буде добре, в глибині душі та не мала переконання, що в цьому домі буде ще колись так, як бувало за життя покійного отця каноніка.

Правда, був такий момент, коли Марині здавалося, що Катерина для якихось невідомих їй цілей приховує перед нею дійсний стан добробуту, маскуючи його бідністю. Але тепер Марині вже все ясно. Зрозуміла нарешті, що вчора ховали вони не самого отця Аркадія, — в кам'яний погріб замурували вони й свою долю… Гай… гай…

Мариня вислизнула за двері, а Катерині раптово зробилося холодно.

Покірність, з якою вийшла Мариня, здалась нещирою. Виникла раптом велика охота скочити ще на хвилинку під ковдру, але перемогла себе і пішла у ванну. Холодний душ стряс тіло, проте Катерина не закрутила крана, а навпаки — ще більше підставила плечі під тугі струмені.

«Треба гартуватись, — подумала, надаючи глибшого, наче символічного змісту цим словам, — треба гартуватись, бо життя, що йде назустріч, кострубате й неласкаве, як батоги цієї холодної води, що ріжуть по плечах».

Після того, як розтерла себе рушником, відчула в собі знову тепло. Сприйняла його, як животворну силу, а найприємніше було те, що сила така мала джерело в ній самій.

* * *

Безбородько чує тривожний стукіт у двері, але неспроможний подати голос, запитати, хто там так настирливо стукає. Не спить, але й не може вхопитися за нитку свідомості, не може зрозуміти найважливіше: де він і що з ним.

— Пане докторе!.. Пан доктор чують мене?

Це голос його господині, пані Бровко.

Ах, правда, він у себе на квартирі. На власному ліжку. Напроти гобелен — жінка-риба, в який він уже кілька хвилин несвідомо вдивляється.

— Я зараз, прошу пані!

Миттю зіскакує з ліжка, поспішно накидає на себе халат, повертає в замку ключ і плигає знову в нагріту постіль. Не звик, не любить неодягненим показуватись людям на очі.

Обережно входить пані Бровко і приносить з собою приємний запах кави. Пані Минодора Бровко нічим не нагадує собою тип господинь старих кавалерів. Вона елегантна, помірковано балакуча, дбайлива, але не нахабна. Любить знати чужі таємниці, але не любить чванитись ними. Одним словом, поважна дама. Як і годиться вдові полковника. Так, вона була вдовою полковника австрійської армії і гордилась цим не менше, як дехто орденом. Поміж кандидатів і квартирантів вибирала людей інтелігентних, якщо не можна було знайти кого-небудь із свого кола.

— Я дуже перепрошую, пане докторе, але недавно приходив якийсь післанець з лікарні й не міг достукатись до пана доктора. Мене занепокоїв такий міцний сон пана доктора, і я вирішила на свою відповідальність спробувати розбудити пана доктора. Я дуже перепрошую. Слава богу, що все в порядку, а то я вже… я вже не знала, що й думати…

Вона стоїть біля дверей, висока, в чорній, з білим блискучим комірчиком, сукні, срібноволоса, з не старим ще, дуже блідим лицем, зі схрещеними, такими ж ненормально білими руками на грудях, і з прихильним заклопотанням чекає відповіді.

— А де ж той післанець?

Пані Бровко схиляється чемно, з відтінком провини.

— Я дуже перепрошую, але він не хотів чекати. Вже дванадцята доходить. Він тільки просив, щоб пан доктор потрудились до лікарні…

Безбородько захотів позіхнути, але вчасно утримався.

— Добре, пані добродійко… Дякую, що ви збудили мене. Це правдоподібно Мажарин турбується про своє чергування. Здається мені, що вчора на тризні у панства Річинських я невдало помішав трунки і прийшов з малим шумом в голові додому…

— Ах, правда, — зітхає пані Бровко, співчуваючи невідомо лише кому: аналогічним подіям у своєму житті чи лихові знайомих Річинських, — вчора був похорон блаженної пам'яті отця каноніка. Бідна пані Річинська… Це страшне — лишитись самій, без пенсійного забезпечення, з п'ятьма дівчатами…

Безбородько насторожується: як розуміти її слова? Незручно попросити пані Бровко докладніше викласти свою думку про маєтковий стан Річинських. Але його пече знати, що саме пані Бровко думає про цю справу… Він вважає, що зі всіх його знайомих вона єдина могла б об'єктивно поставитись до факту його заручин. Безбородько боїться безпосереднім запитанням про фінансові справи Річинських викликати у пані Бровко підозріння, які могли б кинути тінь на його добре виховання.

— Але, — зондує він грунт, — з Річинськими добре бодай те, що не лишились без сотика за душею, як то кажуть…

Пані Бровко — дама у всіх відношеннях. Вона нічому не дивується занадто і тепер тільки підносить злегка вгору свої підчорнені брови і питається з поблажливою усмішкою:

— То пан доктор теж належить до тих, що вірять в казочку про маєтність Річинських?

І, ніби нічого не сказавши, бере з етажерки ножички, обтинає висохлі листочки пеларгоній на підвіконні.

Безбородько аж підвівся на ліжку. Що це? Осторога приятеля? Заздрість господині, що втрачає доброго квартиранта? Чи, може… бодай не казати… ревнощі підстаркуватої жінки? По двох роках, так би мовити, культурної приязні адже має він