Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
«Якось-то буде», — підбадьорює себе Катерина і, одразу протверезівши, діловито вискакує з ліжка, накидає на тепле тіло халат і чимчикує до кухні, щоб наказати Марині, що робити сьогодні.
Мариня стояла навколішках, з ліктями на ліжку, і молилась.
— По великій милостині твоїй… замикайте двері, паннунцю, бо протяг тягне…
В кухні віддавало махоркою по вчорашній гостині фірманів. Через відчинене вікно напливав з городів росистий холодок. На драбину біля винограду вискочив сусідський жовтогарячий півень, залопотів крилами і бадьоро прокукурікав.
Починався день праці.
Мариня скінчила молитву. Здмухнула порох з долівки, статечно підсмикнула спідницю на колінах і збиралася бити поклони.
Катерина глянула на жовті, забруднені п'яти і відчула нехіть до пристаркуватої дівки.
«От клопіт, — беззлобно подумала Катерина, — важко з Маринею, а ще було б важче без неї».
Химерна, як березневе повітря, то готова до самопожертви, то злослива, як горбань, працьовита, то знову, під впливом якоїсь хандри, сварлива й лінива, всезнайка, зі всіма безпардонно запанібрата, то знову сповнена удаваної покори вірної слуги, Мариня була трудною у співжитті.
Багато років тому увійшла в дім Річинських з Нелею на руках, яку піймала, здибавши на вулиці, і залишилась уже в ньому.
В хустині кукурудзяного кольору, в червоних відблисках сонячного проміння, що саме залляло веранду, з примруженими кучерявими віями, зарум'янена, з гарненькою дитиною на руках, Мариня справді виглядала надзвичайно.
— Зі шаут ві айне мадонне аус[87]— сказав Аркадій до Олени і не міг досить намилуватися незнайомою дівчиною, хоч, правду сказати, гарною Мариня не була ніколи. Мала добру постать і туге тіло, але широко розставлені вилиці і плескатий ніс хіба що трохи псували вигляд.
Захоплений появою української мадонни з дитиною, отець Аркадій під впливом першого враження, як то в нього часто бувало, запропонував дівчині лишитися за няню. Якось не здивувало нікого, що дівчина з місця погодилася на цю пропозицію і відразу мала стільки відомостей про їх родину. Знала не лише імена всіх дітей, але й примхи кожного з них, ба навіть деякі зовсім дрібні звички дому, як, наприклад, те, що отець Аркадій ніколи не пив на ніч чорної кави.
Загадка, якою, до речі, ніхто серйозно не цікавився, згодом сама по собі розв'язалась.
Мариня, тоді ще Марина, припленталась до міста аж під дім Річинських за слугою Річинських Василюшкою.
Саме з тих часів стрийко Нестор, який дванадцять років тому розпрощався з військовою службою, вступив на теологію і, щоб не ятрити серця неповторними спогадами, подарував свій мундир гусарина Василюшці.
Стрункий, пружний у ході, мов хорт, синьоокий, з чорним чубом, в сіро-блакитному однострої, Василюшка виглядав, наче красень з колоди карт.
Та факт, що Мариня закохалась у Василюшку, ще не означав, що Василюшка покохав Мариню. Навпаки, всі докази кохання і прив'язаності з її боку Василюшка сприймав з байдужим парубоцьким засоромленням й очевидною неохотою.
Чи кохав іншу, чи ще не дозрів до справжнього кохання — хто міг знати? Василюшка не любив говорити про ці справи.
Після трьох років праці в Річинських одержала Мариня невеличку спадщину по матері.
— Тепер Василюшка повинен оженитись на Марині, — сказала Олена, хоч у душі не вірила в таку можливість. Олена була переконана, що це тільки вона одна на світі спромоглась на геройство зв'язатися з чоловіком, якого не кохала.
Мариня густо почервоніла, а зненависть, що відбилась на її обличчі, настрашила Олену.
— Він не ожениться — ні зі мною, ні з іншою дівчиною, бо він до їмосці палиться…
— Що Мариня говорить? До кого він?.. — не наважилась Олена повторити сказане Маринею.
— До вас! — вигукнула вже просто Мариня, й Олена побачила, як у дівчини затремтіло підборіддя.
— Мариня п'яна, — проказала, стримуючись, Олена. — Мариня сама не знає, що говорить, — повторила ще раз ту саму думку і простягла руку, начеб хотіла долонею погладити дівчину по голові.
Мариня з дикою люттю відсахнулася.
— Хай їмосць не робляться приємні, — просичала низько й брутально.
— Ти припускаєш? — запитала Олена, задихаючись, і зблідла так, наче мала за хвилину впасти непритомна. Вся кров з голови збігла їй у ноги. Ноги затремтіли. Олена чула, як втрачає рівновагу.
Мариня глянула на Олену новим, сповненим радості поглядом і, схиливши голову, мов розкаяна грішниця, вийшла з кімнати.
Олена лягла на диван і, міцно затиснувши повіки, намагалася забутись.
Поволі з великого хаосу почали виникати логічні думки. Перша з них була — побігти до Аркадія і признатися йому, якої смертельної образи зазнала від дівки. Зажадати, щоб побив ту ледащицю і прогнав на сто вітрів з їх дому. Хай разом з нею прожене і Василюшку.
«Хоч за віщо Василюшку?»
Олена гарячково ловила, зв'язувала в один ланцюг поодинокі слова, інтонації голосу, вирази поглядів Василюшки, щоб сплести хоч би якусь підставу для Марининої підозри, але марно, не могла нічого знайти. Василюшка був завжди з нею бездоганно коректний.
Один тільки момент викликав сумнів. Сталося це в самому початку її життя з Аркадієм. Одного разу зіпсувався замок у буфеті в їдальні, і ніяк не можна було його відімкнути. Олена була тоді вагітна Катериною, сама не відаючи про це, а тому надмірно дражлива. Шарпнула ключем раз, другий, третій…
— Василюшко! — заволала, знервована до сліз з приводу такої дрібнички. Прибіг у ту ж мить, наче чекав під дверима. Покопирсав щось ножиком і вільно відімкнув. Олена захотіла й собі відімкнути химерний замок. І коли так поралась ключем біля замка, а Василюшка, схилений над нею з виглядом учителя, стежив за тією спробою, відчула раптом теплий подих на своїй шиї. Запитливо звела очі і ще встигла помітити рух Василющиної голови, що блискавично відсахнулась.
Виглядало так, ніби Василюшка нишком вдихав запах її тіла. Цей епізод давно вилетів в Олени з голови, і тільки неприємність, яку заподіяла їй Мариня, знову нагадала про це.
Щоправда, снився раз Олені Василюшка. Був у гусарській формі і танцював з нею вальс.
І хоч Василюшка був точнісінько таким, як наяву, Олена знала чомусь, що то не Василюшка, а Орест Білинський. Олена мала уві сні батистову, у білу гратку, сукенку, і рука його ніжно голубила її спину.
Не поскаржилась тоді Аркадієві на Мариню. І коли минула перша хвиля образи й Олена трохи заспокоїлась, вона інакшими очима подивилася на цю справу. Мариня теж
