Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
За хвилину голос став виразнішим. Хтось кликав її, але вона не могла залишити Безбородька самого: таким здавався безвольним.
Невже ж так знеміг його алкоголь?
Раптом відчинились двері й тітка Клавда, за нею стрийко Нестор і його жінка, тітка Меланія, вуйко Зенко і ще хтось із своїх стали перед порогом ванькира.
Заговорила тітка Клавда:
— Де ти сховалась? Михасі хочуть від'їздити, а ключі від возовні[86] де упряж, у тебе.
Тоді виступив поперед усіх стрийко Нестор:
— Дорогі мої! Послухайте мене! Ми тут, пане добродію, сама родина. Скажіть мені, як довго, пане добродію, ця молода пара має ховатись по кутках із своїм коханням? Хай для всіх нас цей сумний день закінчиться радісною подією. Гелю, ходи-но сюди, Гелю! — звернувся у присмерк їдальні, звідки вже вели збентежену Олену. — Ходи-но сюди і благослови дітей!
Він був, як і всі присутні, трохи напідпитку і не в жарт закоханий в молоду Ілаковичку. Це збудило в ньому велику щедроту серця. Хотів усіх навколо себе бачити щасливими.
Безбородько підвівся. Каламутними очима повів по всіх, ніби шукав когось.
Катерина підступила ближче і торкнулась його плеча. Він вдячно притулився до неї.
— Пані добродійко, — промовив нарешті до Олени якимось чужим голосом, — пані добродійко…
Але стрийко Нестор перебив його:
— Не треба бавитись у формальності… Ми тут самі свої, одна родина. Брати і сестри, многая літа нареченим!
* * *
Безбородько протверезів, лише вийшовши на веранду. Дяки давно скінчили вечеряти. З подвір'я долинали голосні розмови, переривані сміхом вишнян, які, пообідавши, виряджались у дорогу.
На лавочці під вишнею два дяки п'яними хрипкими голосами критикували болгарський наспів.
Від городів тягло приємною росяною прохолодою. Безбородько вийшов за межі електричного освітлення, що падало з вікна, і тоді помітив, що на небі вже з'явилися зірки.
Він не міг очуняти після того, що допіру сталося. Чиркнув сірника, щоб закурити, і лише тоді у непевному світлі вогника помітив якусь похилену постать, що притулилася з боку веранди.
— Хто там? — обережно запитав, але постать не ворухнулась. Скидалося, ніби той хтось заглядав у віконечко ванькира. Безбородько зійшов зі сходів і попрямував до невиразної постаті.
Суліман!
— Ви що тут робите? — накинувся на нього Безбородько, але, усвідомивши, що саме від маклера може довідатись про те, що його цікавить, стримався і змінив тон. — Що ж, Сулімане, пропали ваші гроші?.. Як знаєте, Річинських проголосили невиплатниками. Що тепер буде? — запитав, тамуючи подих.
Безбородько вдруге засвітив сірник і потримав його на рівні Суліманового обличчя.
Суліман дмухнув на сірник.
— Попечете собі пальці, пане докторе! Пан доктор таке говорять, немов приїхали до нас з Марса або Венери. Де ж пан доктор таке бачили, щоб банкрот оголошував, що він — банкрот! На яке лихо йому треба це робити? Хто оголошує прилюдно, що він банкрот, то значить… ну, то значить, що йому вдалося обдурити дурну публіку
і зробити добрий інтерес. Я дивуюся, що пан доктор такий учений, а цього не розуміють…
Безбородько схопив Сулімана за лацкан, як за вухо, і потягнув за собою у глиб саду.
— Закурите, Сулімане?
— Дякую, пане докторе, я щойно курив.
— Суліман, а якби я вас запитав так просто з мосту: чи мають Річинські гроші, — що ви відповіли б мені?
— Що я відповів би? Я можу сказати, що я відповів би… Я… відповів би, що на таке питання я зможу дати відповідь трохи пізніше…
— Ви не певні, як у панства Річинських справи з грішми?
— Що значить — я не певний? Чому пан доктор не припускають, що мушу… що мені, може, невигідно тепер говорити правду панові докторові?
Безбородько тихо застогнав.
— Але ж мене заручили! — застогнав він якось безрадно.
Суліман торкнувся його плеча.
— Ну, ну! Заручили — це ще не весілля. Заручини, власне, і є для того, щоб молоді мали час надуматись…
— Суліман, — скартав його Безбородько, — я вас просив би не забуватись. Боюсь, щоб ви не згадали колись цю нашу розмову й не пожалкували.
Суліман не переставав усміхатись.
— Якщо й пожалкує хтось з нас, то… то тим буду не я. Пан доктор на мене ображені, що я ще сьогодні не можу сказати правду? Ну що ж, в кожного свої розрахунки, пане докторе, але щоб так зовсім не бути у боргу перед паном доктором, то одну правду я можу сказати… гроші, якщо вони є, вже забрала й сховала в надійне місце панна Катерина… І тільки панна Катруся дістане їх…
Безбородька вразило, як той маклер читав його думки.
— Суліман, ви чорт! — сказав з признанням.
— Ох, пане докторе, як я хотів би ним бути! Ой, як хотів би…
Безбородькові видалося, що на очах Сулімана блиснули сльози. Ні, не може цього бути. Напевно, йому так видалося. До біса! Не раз випивав більше, але ще ніколи не валило його так з ніг, як сьогодні. Правда, ніколи не мішав так багато різних напоїв!
Перше свідоме враження, що його мала Катерина Річинська, прокинувшись уранці по заручинах, було почуття несмаку.
Від природи позбавлена будь-яких романтичних нахилів і з природженим практичним ставленням до життя, Катерина ніколи не мріяла про нареченого, закоханого до нестями.
Мала ясний, Аркадіїв, розум і проникливі очі, якими бачила не тільки інших, але й себе. Та одного бажала всіма добрими і злими силами своєї душі: бажала, аби з тієї хвилини, коли Теофіл Безбородько попросить її руки, він належав уже їй. Мала то бути хвилина тріумфу й перемоги в її житті, а вийшла опереткова сцена з п'яним нареченим.
Її наречений не належав їй.
Правда, в очах світу досягла свого. Некрасива, а в порівнянні з своїми сестрами то навіть погана, не юна вже, хоч і не перезріла, з посагом, щодо якого прилюдна опінія не була певна, чи та сума доларів, яку зв'язують з прізвищем «Річинські», означає капітал чи борги, сирота, пересічна дівчина, вона добилась того, що мала зробити найкращу в містечку й околиці подружню партію.
Та цей формальний успіх далеко не задовольняв Катерину.
Хоч не знала докладно, але мала темні, болючі передчуття, чому Безбородько ожениться з нею і чому не оженився б, якби міг цього уникнути.
Була певна, що він не відмовиться від того, що вчора скоїлося, хоч, напевне, не дуже багато пам'ятає з усього, що з ним творилось сночі.
Ні, Теофіл надто тонкий дипломат, щоб іти прямими шляхами. Проте це не означає, що він не знайде іншого, саме дипломатичного способу,
