Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
— А де ж Мариня на той час була?
— Та де ж була? Тримала ліхтар, щоб могли добре виїхати…
— І він на Марининих очах украв? — не могла второпати Катерина.
— Хіба ж я знаю, чи то називається «украв»? — розсердилась і собі Мариня. — Паннунця на мене таким голосом, як би я з ним спілку мала, чи що? А то було так: як уже вмістились на бричці, він витягає пужално з дна брички, вже з батогом, та й каже до стрийка Нестора: «Подивіться-но, єгомость, що за пужално я пристарав!» Я зчинила крик, а він — по конях та й поїхав. А стрийко Нестор хоч би йому слово сказали.
— Пужална не подарую, щоб сама мала по нього поїхати, — подумала вголос Катерина. До Марині ж сказала: — Так не може бути, Мариню.
— Правда, я сама кажу, що так не може бути…
— Хай Мариня подасть мені фланель… Скільки разів я говорила Марині, що срібло не можна скидати на купу, а кожну штучку треба фланелею переложити… Мариню, а цей ніж! Хай Мариня подивиться на нього…
— Та що паннунця причепились нині до мене? Срібло чистила не я, а Неля… Хай уже з тією кавою впораюся, бо чую, що панни повставали, зараз снідати схочуть…
В коридорі пролунали кроки людини в сандалях, а вслід за тим почувся плескіт води.
— Зараз по сніданні треба відвезти вазони з квітами до городника… Треба було вчора подумати про те…
Мариня відставила каву набік і спідлоба глянула на Катерину:
— Не розумію… Чи насамперед подвір'я замітати, чи бухшпани[89] відвозити? Чей-ко не роздерусь надвоє…
— Могла б Мариня трохи делікатніше висловлюватись. Хай Мариня поторгується з візником… Не давати більше як злотого.
— Ая! Тої самої! Всі візники в місті знають, що в нас був похорон… Адже з такої оказії, як похорон чи шлюб, то кожний хоче скористати. Навіть мови нема, щоб котрий поїхав за менше як півтора злотого.
Мариня продовжувала готувати сніданок. Насипала цукру в цукерничку, накраяла булки і тепер укладала кусні в апетитну пірамідку.
— Та навіщо Мариня стільки свіжої булки накраяла? На снідання вистачило б тої, що з вечері лишилась.
— Ей, самі зачерствілі недоїдки! Я то висушу і перемелю на булочну муку. Хотіла-м запитати паннунці: а що на обід буде?
— З м'яса нічого не залишилось?
— Теж запитання!
— Бо то Мариня не шкодувала м'яса фірманам.
— Певно, що ні! Хай бідний хлоп теж скористає з оказії.
— Хай Мариня залишить свою філософію для себе, а краще подумає, що б то на обід приготувати. А як там з голубцями?
— В горщиках нічого не залишилось, хіба те, що з тарілок та з полумисків зібрала-м. Ніби те, що гості не доїли…
Катерина вдруге вдала, що не зрозуміла натяку:
— Хай Мариня зварить борщ на кістці від шинки і підігріє голубців, то й буде обід…
Мариня сплеснула в долоні:
— Та які голубці? Хіба оті недоїдки? Про мене, можу підігріти їх, але я їх не їстиму!
Катерина мала вже досить цієї балаканини. Але відповіла ще спокійно:
— Мариню, по-перше, по тих гостях, що були в нас, можна і недоїдки поїсти, а по-друге, ніхто цілого голубця не брав до рота…
У дверях спальні появилася Ольга з папільйотками на голові:
— Катрусю, що робити з постіллю татка?
Катерина переложила срібло фланелею і все разом віднесла до буфета, ключі від якого завжди носила при собі.
— Мариню! Мари-ню!!
— Я тут! Що знову сталось?
— Та те сталось, що я вчора звечора поклала за буфет літр вишнівки, а сьогодні не бачу її!..
— Та й не будете бачити! Ще вчора забрали її тітка Михасева…
— Як забрала? Що значить — забрала?
Мариня і собі підвищила голос:
— Та що паннунця причепились знову до мене? Хочуть паннунця, аби я сказала, що тітка вкрали, чи як?
— Добре… вже добре… хай Мариня не говорить так багато… але скаже до ладу: як то сталося?
— Та так сталося, що вчора стрийко Михась якісь гроші програли в карти, а тітці з тої гризоти аж голова розболілась. Прийшли сюди, і почали нипати за цитриною, і знайшли ту вишнівку. Подивились на світло, покалатали, чи добре заткана, і сховали до своєї торби.
— А Мариня стояла як мальована і дивилася спокійно, як працю розносять?
Мариня, за звичкою, креснула в долоні:
— А то що, я мала за барки з тіткою братись, чи як?
Я їм казала, що тепер, як паннунця заручились, то горілка придасться в хаті, бо треба буде пана доктора коли-не-коли почастувати, а тітка Михасева відповіли мені на те, що в них теж дві дочки і що до них теж може наречений приїхати. А я подумала собі, що найгірше, якби хтось захотів притулитись до такої терлиці, як та їх Аврельця…
Катерина махнула рукою, щоб Мариня замовкла.
— Хай Мариня іде до кухні і не плете тут, як з гарячки…
Вчинок Меланії Річинської глибоко обурив Катерину. Літр вишнівки — то не цяця-пужално, в цьому випадку не йдеться про фактичну вартість речі. Катерину взяла за живе сваволя родичів, зокрема Меланії Річинської, яка, по суті, навіть не була їм родичкою.
Що? Не стало голови родини… валиться будинок і… можна кожному, кому до вподоби, розтягувати по цеглині з руйновища? Що?
Попам'ятає Меланія ту вишнівку, не будь вона Катериною Річинською!
І приплив нової, злої енергії зігрів Катерину. Тепер розглядала, здавалося б, дрібний вчинок Меланії Річинської не як нетактовну поведінку злосливої родички, але як підступний виклик світу, що заздрив їй за Безбородька. Чітким солдатським кроком увійшла до їдальні.
— Мариню, — гукнула через коридор, — прошу накрити стіл до сніданку! Мариня, видно, забула, як снідається в нашім домі.
Мариня спантеличено повела очима по столі:
— Така парада, паннунцю, була добра колись.
— Тепер знову буде так, як колись, — різко обірвала Катерина. — Зрозуміла Мариня?
Мариня зіщулила очі і захихотіла в рукав. Бог свідком, що нічого так гаряче не бажала, аби в цьому домі було знову так, як колись…
Щоб знову могла подавати на снідання шоколад з французькими «бабочками»
