Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
— Ах, докторе, — заводила співучою волинською говіркою, — де ж ви пропадали? Як же ж скучно було! Не було мені прямо життя без вас, немає тут… нема до кого по-людському заговорити… Скажіть, докторе, чи я справді так погано по-польськи говорю? Чого вони завжди дражнять мене?
— Вони вас люблять, Валюшо, тому й дражнять…
Копилила губи і вдавала ображену:
— Спасибі за таку любов!.. А от ви мене теж любите, правда? А не дражните?..
Не знав, що відповісти на це. Дитина це чи рафінована панянка з тих, ліпших? Не міг розуміти цього навіть він, старий лис.
Пізніше з власного почину завела моду готувати йому другі сніданки. Снідали таки в її кімнатці. Любила сама покраяти булку і пальцями класти шматочки йому до рота.
Дратували його невимовно дотики тих рожевих пальчиків. Натякнув якось багатозначно:
— Забери пальці, мале, бо не втримаюсь і вкушу… потім будеш плакатись на мене.
Зарум'янилась аж по комірець шпитального халата. Потім щиро глянула на нього і відповіла з роззброюючою простотою:
— Як буду плакатись, то не на вас…
Був певний, що має справу уже з жінкою, і тієї ж ночі взяв її… А вранці, переляканий, намагався не попадатися їй на очі. Боявся сліз, докорів, а над усе — претензій.
Валя відшукала його сама в кімнаті старшої сестри. Була усміхнена, звичайна, тільки з ледве помітними синцями під очима.
— Що це ви справді, докторе, начебто уникаєте мене? Які ж бо ви… єй-бо! Казала ж я вам, що як укусите, то плакатись не буду, — от і не плачу! Не личить, щоб друзі та гнівались одне на одного!
Безбородько, вдячний, схопив її в обійми і цілував, начеб смакуючи окремо уста, очі, вуха, шию, навіть носик.
І тепер, коли дізналася, що вчора заручився з іншою, так само не мала претензій до нього. Тільки ніби невловима тінь пробігла по обличчі, але Валя опанувала себе:
— Щасти боже, докторе, всього хорошого…
Змила саме голову і закутала її по-турецькому в рушник. Струмочки води сповзали по скронях. Очі під вогкими, збитими у косички віями стали немов ширшими, виразнішими. У гранатовому в білі горошки халатику виглядала якось особливо вузькою в плечах, схожа на хлопчиська.
— Покажіть мені свою наречену, докторе…
— Я не маю її фото, — сказав недбало і скривив глумливо губи.
Подивилась незрозуміло на нього, потім гучно розсміялась:
— Як же ж це так? Хороший з вас наречений! Таж навіть я маю вашу фотокарточку!
— Якщо маєш, то тепер повернеш мені! — сказав з притиском. Не міг пригадати, коли він дав їй свою фотокартку. Як правило, був дуже обережний у таких справах.
Валя заперечливо мотнула головою:
— О, вибачте, на тій фотокартці не ви самі, а весь наш шпитальний персонал… І не від вас вона мені дісталась. Маю її собі на спогад, докторе! Я знаю, — причісувала волосся до сонця у вікні і говорила, не дивлячись на Безбородька, — що ви зовсім не той, за кого я вас уважала, — але що це кому вадить? У всякому разі, постараюся пам'ятати тільки хороше… Може, ви цього, — засміялась, — і не розумієте як слід. Коли я приїхала в лікарню, то спочатку гадала, що не витримаю тут і доби. Чуже місце… чужі люди… чужа мова… а от з'явилися ви, і все змінилось. А крім того… — підняла жмут волосся з чола і, закинувши його назад, подивилася просто у вічі Безбородькові, — але ви не смійтесь з дурної дівчини, крім того, лікар, та й ще лікар-українець… Було для мене чимось недосяжним… І ось ви… були прості зі мною… жаліли мене…
Не міг слухати такої мови.
— Лишім це, Валюшо.
Замовкла слухняно, але по хвилі запитала:
— Коли ваше вінчання? Прийду на вінчання подивитись на вашу наречену.
— Ти не прийдеш на моє вінчання, — відповів таким тоном, що Валя відразу споважніла.
— Чому? — спитала по-дитячому.
— Бо мені соромно… Вона негарна, — признався неохоче.
— Так? — засвітились очі у Валі. — Так? То, значить, ви не кохаєте своєї нареченої?
Безбородько дипломатично промовчав.
По хвилині відгукнувся по-менторському:
— Лікар, Валюшо, мусить з багатою женитись, коли сам небагатий.
— Це страшне, — зітхнула співчутливо, — це страшне, докторе: бути приреченим жити з кимось ціле життя і не любити його… То, значить, — спала їй інша думка, й очі знову заясніли, — то, значить, ви любите когось іншого?
— Так, — відповів неохоче, і Неля з'явилась перед ним, але, помітивши, що Валя відносить цю відповідь до себе, сказав, аби порадувати її: — Я мушу з багатою женитись, Валюшо, але у твоїй кімнаті в лікарні… завжди знайдеться місце для мене у… твоєму ліжечку. Правда, зозулько?
Валя подивилась на нього невиразним поглядом, ніби не зрозуміла одразу, що мав на думці. Потім схопилась за скроні і почала машинально потирати їх тоненькими пальчиками:
— Боже… які ви підлі… докторе… Які ви страшенно підлі, і як мені сором… як мені боляче, що не можу відразу викинути вас з пам'яті!..
— Що з тобою, дитино? — запитав сердечно. Її розпач був щирим і саме тому вразив Безбородька.
Валя так енергійно трусонула головою, що одна краплина води впала Безбородькові на лице.
— Дурниці! Нічого мені… Ви тільки такий, який ви є… Я до вас ніколи не мала претензій і тепер не маю. До себе однієї маю претензії за те, що бачу… Що бачу, хто ви, і, на ганьбу собі, не можу ще викинути вас з пам'яті і серця. А тепер ідіть собі, докторе! О господоньку, — засміялась крізь сльози, — так рідко коли заходите до мене… Раз зайшли і застали таке безладдя… — і вона заметушилась ховати таз з водою, розвішувати мокрі рушники, ногою розтерла воду на підлозі.
Безбородько зрозумів, що нема на що більше тут чекати.
— Бувай здорова, Валюшо, — не насмілився підійти до неї і поцілувати.
— На все добре, пане Ястремський!
Безбородько глянув на дівчину й не пізнав її.
Не залишилося й сліду від Валюші, наївненького дівчатка з Волині. Перед ним стояла, схрестивши на грудях руки і холодно посміхаючись, молода, чужа жінка. Безбородько відчув острах: ще хвилина — і ця чужа відчинить двері, мовчки вкаже йому на
