Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Петро потиснув коня i погнав за своїми.

На нього ждав Марко:

- Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тодi Жук не пустив мене з тобою у Чепелiв хутiр.

- А це чому?

- Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тодi ми з побратимiв стали би до себе найзавзятiшими ворогами.

- I ти би таке зробив?

- Задля такої дiвчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотiв чимшвидше з хутора поїхати.

- Говориш як дiтвак, стидайся!

- Серця не навчити.

- Та що ти - такi нiсенiтницi верзеш? Тобi хiба заздро, що крiм тебе, мене хтось полюбив?

- Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.

- Знаєш, що я тобi пораджу? Ти пошукай собi яку гарну дiвчину теж, влюбися, та й спокiй буде. На нашiй Українi гарних дiвчат - мов макового цвiту.

- А ти хiба не знаєш тої поговiрки, як батько синовi радив женитися, та що син йому вiдповiв?

- Не знаю, а може, не пам'ятаю.

- Отож слухай, як син батьковi вiдповiв: "Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?"

- Годi, казка чи приказка гарна, та ми говорiм про що друге. Чи ти справдi не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?

- Нiхто, нi я, нi дядько Жмайло, нi отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобi вже все скажуть. Може, i кошовий цього не знає.

До нього пiд'їхав старий Жмайло:

- Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всiй Українi немає. Я хоч i старий, а не можу з неї очей звести.

Обидва стали смiятися, а старий каже:

- Коли б менi так яких сорок лiт з моїх плечей зняти, то далебi, я би тобi її вiдбив.

- Не говорiть такого, стрию, - каже Марко, - бо далебi Петро з вами на шаблi пiде. Вiн страх заздрiсний за свою кралю, от трохи що побратимства задля неї не зiрвали.

- Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до моєї дiвчини присiкалися? От земляки! Господи!.

Марко став смiятися, а старий каже:

- Не бери собi цього, козаче, так дуже до серця. Не повадить тебе трiшечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав дружину, як не можна кращої. Боже тобi благослови!

Як Сагайдачний приїхав на Сiч, пiшов зараз до кошового.

- Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.

- Подужав, батьку, та до шаблi ще я, либонь, не набрав сили.

- У сотника Чепеля, бачиться, дочка є.

Петро мимоволi почервонiв, а кошовий, смiючись, каже:

- Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто було хворiти тому, коло кого така пiстунка заходилась. Що ж, може, вже й одружився? А чому на весiлля не запросив? Боже тобi благослови!

- Ще не одружився, а лише що по заручинах.

- Так значиться, що ще на весiллi погуляємо.

- Я смiю вже тепер просити вашу милiсть за старосту.

- Гаразд! А тепер поговоримо про iнше дiло. Отож, мiй козаче, тобi негайно у Київ їхати треба. Пiдеш прямо до отця архiмандрита Києво-Печерської лаври

Єлисея Плетенецького. Вiн тебе до себе взиває i листа менi написав. Чи ти його знаєш?

- Нi, навiть не знаю, хто є в Лаврi тепер архiмандритом.

- А бачиш, що вiн тебе звiдкiлясь знає, i пише до нас на Сiч, щоб йому зараз прислали козака Петра Конашевича, що в Острозькiй школi вчився. Писав менi ще, що це якесь полiтичне дiло з українськими вельможами. Приготовся на те, що там треба буде довший час посидiти. У тебе є свiй розумець, i ти вже там на мiсцi змiркуєш, що тобi зробити. Ти у всьому слухайся. Отець архiмандрит - то наш чоловiк i розумна голова. Я цього всього добре не знаю, бо виразно вiн про це не пише. Може, лише тобi самому це об'явить. Але я знаю, що усе, що робить отець архiмандрит, це для нас добре.

Тепер ти спочинь одну днину або й двi i - в дорогу. Пiдведе тебе десяток товаришiв. Вiд пограничного старости вже є дозвiл, i вас перепустять. Та ще одно: чи є в тебе яка достойна одежа?

- Сотник, коби здоров, обдарував мене i виправив гарно, мов рiдного сина, - не з порожнiм клунком. Є в мене i кунтуш новий оксамитовий, i кожух гарний, i одежа на будень.

- Так i гарно. Вдома, отут на Сiчi, можна i без сорочки ходити, коли не зимно i комарi дуже не тнуть, але на великому свiтi, у Києвi, перед чужими людьми, то слiд гарно прибратися, хай знають пани, що запорожцi то не старцi, а багатирi. Та коли одежа є, я знаю, що сотник для свого зятя з чим-будь не вихопився, то ми тобi ще грошенят яку копу дамо. Покажись, та не прогуляй, - говорив кошовий, смiючись, - з дiвчатами не женихайся, бо сотникiвна би тобi цього не вибачила, та, може, й очi видряпала мов кiшка. Отож кiнець такий, що позавтра iдеш. Поступиш ще до мене. Дам письмо до отця архiмандрита i дозвiл вiд старости, а тепер йди собi спочити.

Петро пiшов до свого Переяславського куреня, де його щиро всi товаришi вiтали. Багато знайшов тут людей нових, якi тiльки що з України повтiкали.

Сагайдачний був дуже веселий i веселив товаришiв.

- А де твiй лук, Петре?

- Лук справдi був гарний, та я вже його, либонь, нiколи не побачу. Певно, сам хан з нього стрiляти буде. На ньому срiбла було за кiльканадцять золотих.

Петро гадав, що у Київ поїде на конi i там пишатись буде своїм подарованим карим, та вранцi довiдався, що на конях поїдуть лише до Черкас, а звiдсiля вже байдаком. Коня треба буде лишити в Черкасах, не знати на чиї руки. Це йому було не по нутру, та не було на це ради. Коня будь-що-будь приведуть товаришi на Сiч, а там-то вже Марко ним буде пiклуватись.

Вiдколи Петро виїхав з Острога, не довелось йому бачити городських людей. Увесь той час вiн жив серед вiйськових обставин. Вiн мiркував собi, що важко прийдеться йому навикнути до нового життя, та ще в товариствi панiв. Та треба було привикати i помиритись з цiєю думкою, що так мусить бути. Очевидячки, доля пхала його, не даючи вiдiтхнути, наперед, у вищий свiт.

Дорога тривала довший час, особливо, як посiдали на байдаки, котрими