Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Читаємо онлайн Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
собi дужий, молодий парень з рудим, мов ржа, волоссям, до того поганий, з поораним вiспою лицем. У нього були зеленi очi, мов у кота, i здавалося, що вони i вночi, мов у кота, свiтилися. Петро завважив, що кiлька разiв бiля нього йшла Маруся, вiн за нею водив очима, мов вовк.

Та нiкому i на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю на смерть, а Петра завзято ненавидiв. Петро, хоч усiх людей любив однаково, кiлька разiв стрiнувши Срулька, вiдвертався вiд нього з вiдразою.

Настали жнива. Петро поїхав з козаками в поле коло хлiба робити. На хуторi осталась сотничиха з дiвчатами i старий Онисько в пасiцi. Маруся пiшла в село навiдати одну недужу бабусю, котрiй вiд сотника приносили їсти.

З села вертала вже надвечiр. В ту пору пригнали чабани з пасовиська товар.

Коло оплiтка почула Маруся, що якiсь сильнi руки пiймали її ззаду. Вона скрикнула налякана i стала оборонятись. Вона не бачила, хто її напастує, лише чула над ухом придавлений видих. Напасник здавив її i став пристрасно цiлувати.

- Геть вiд мене, мерзенний, - кричала дiвчина, вiдвертаючи лице. В ту хвилю надiйшов звiдкись Онисько, а почувши крик Марусi, побiг сюди щосили i пiймав напасника за шиворот. Вiн почав пручатися. Онисько кричав:

- Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходiть-но сюди, хлопцi, бо дужий бестiя, що не дам ради.

Прибiгли чабани з кошари i одолiли. Це був Срулько. Маруся, пiзнавши його, плюнула йому спересердя в лице та побiгла з плачем у хату.

Чабани заволокли Срулька на обору i тут його зв'язали. Розумiється, що стусанiв нiхто не жалував, коли було за що.

- Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобi, поганче, нашої панночки захочується?

Над'їхали козаки з поля з снопами. Приїхав i сотник з Петром. Всi стали розповiдати один перед другим, що сталося, що годi було розiбрати.

Сотник узяв себе за голову:

- Та говори один, а не всi нараз, мов сороки на плотi, - бо нiчого не розумiю.

Як вислухав старого Ониська, каже:

- Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.

Застав у хатi заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку i досади на таке зухвальство попихача i плакала. Мати з дiвчатами заходились коло неї. Стара Варвара передерла її сорочку, вiдлила вугiль i змивала їй лице.

- Що тут сталося? - питає сотник.

- Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, менi дитину.

- Що вiн їй зробив?

- Як що? Хiба того мало! Пiймав дiвчину нечайно i став її цiлувати своїм мерзенним писком.

Сотник вийшов з хати сердитий i прикликав з порога свого осавула.

- Гей, Панасе, ходи сюди!

Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:

- Краще тобi було, небоже, повiситись. Ти побачиш, як солодко тобi буде вiд цих поцiлункiв. Вицiлує тебе пан сотник, аж тобi голова облiзе.

- Я би його за це на палю. Так сотниковi вiддячується за те, що його ще малим щенюком бiля себе примiстив. От дивiть! Йому нашої панночки забаглось.

А сотник говорив до Панаса:

- Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити i прогнати в степ. А коли б поважився вернути, так повисне на сухiй гiлляцi.

Панас повторив козакам сотникiв приказ.

- Та що ми, братцi, до завтра будемо вiдкладати! От краще ми виб'ємо здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра - то i в степ проженемо.

- Пан сотник казав завтра, - говорив Панас.

- Йди собi з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й годi, а чи нинi, чи завтра, то все одно.

Панас пiшов вечеряти. Тодi козаки затягли Срулька в стодолу, заткали рота шматою, щоб не кричав i били, били так, як козаки вмiють бити. Жид млiв з болю, його вiдливали водою i били ще.

Панас не втерпiв i прибiг сюди:

- Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.

- Заспокойся, Панасе, ми ще виб'ємо i завтра, як через нiч вiдпочине.

Тепер затягли Срулька до льоху, i замкнули, та пiшли вечеряти.

Але над ранок по Срульковi i слiду не було. Вiн якимсь способом розв'язався, видер руками в льоху дiру i пропав.

Старий Онисько каже до сотника:

- Зле воно сталося. Його треба було звечора повiсити. Вiн нам ще якої бiди накоїть. То завзята бестiя, перед ним не встережемося, бо його нашi собаки знають.

- Годi нам одного свинопаса лякатись. Вiн же добре чув, якби в селi показався, то його шибениця не мине.

Але Срулько бiльше не показувався i згодом про цю пригоду забуто.


V

Була вже пiзня осiнь. Робота в полi давно покiнчена. Тепер молотили хлiб на токах.

Одного дня приїхало у Чепелiв хутiр кiльканадцять запорожцiв, а мiж ними обидва Жмайли. Марко випередив усiх i почвалував до хутора, як лиш йому показали, де вiн лежить.

Перше його слово було за Петра. Марко горiв з нетерплячки, чи живий його побратим. Петро вибiг миттю з хати, бо Марка пiзнав по голосу. Марко зрадiв, побачивши його живим та здоровим. Обнялись крiпко та нiчого не було чути, лише: "Брате мiй, побратиме, любий, єдиний".

Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацiкавилась, з ким Петро так сердечно вiтається.

- Дивись, Марку, це моя люба дiвчина, моя Маруся єдина.

Марко зняв шапку i став вiтатись. Вiн так задивився на дiвчину, що забув язика в ротi i не знав, що казати.

- Здоровий був, козаче, - говорила Маруся кланяючись, - вiтай у нас, та будь милим гостем.

- Здорова будь, панночко, та спасибi за щирий привiт.

За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудонiла. Сотник вийшов на порiг i вiтав гостей, просячи в хату. Сотниковi козаки забрали вiд гостей конi i повели в стайню. Гостi пiшли гуртом у хату. Тут привiтала їх сотничиха i зараз поставила на столi пляшку та що бог дав. Сотник був добре знайомий з усiма, а особливо з старим Жмайлом. Гостi позасiдали в свiтлицi, а Чепiль ходив помiж них з пляшкою i чаркою та частував чергою. Зачалася весела дружня гутiрка. Запорожцi були голоднi i змiтали все, що сотничиха з дiвчатами на стiл ставляли, не даючи себе дуже просити. А Марко Жмайло i за їжу забув, так дуже Петром утiшився. А вiд Марусi то й очей не зводив.

- Чи ти, Петре, може, вже i одружився?

- Куди пак? Ще нi сватання, нi заручин не було. Ми лише так мiж

Відгуки про книгу Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: