Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Жiноцтво подбало про бiлизну, i Петро мав чим навантажити свiй клунок.
За той увесь час Петро пересидiв з Марусею на солодкiй розмовi.
Конi стояли вже осiдланi. Старий Жмайло ввiйшов у хату.
- Петре, нам пора їхать.
Петро вклонився батькам:
- Благословiть, рiднесенькi, в щасливу дорогу!
- Боже тебе благослови, сину! Хай тебе свята Покрова береже у всякiй пригодi.
Сотничиха плакала нишком, а Маруся стояла блiда, мов полотно.
- Здорова будь, моя єдина подруго, - сказав Петро, обняв її та поцiлував.-Дожидай в щасливу годину. Я не довго забарюся i на крилах прилечу до тебе, моя ясочко.
Вiн цiлувався вiдтак з усiма чергою. Горпина теж отирала сльози. Сотничиха обняла Петра, мов сина, цiлувала i хрестила.
- Здоровi будьте усi та згадайте мене добрим словом.
Петро вийшов i скочив на коня.
- Щаслива дорога!
Товариство виїхало за ворота, переїхало село i подалось у степ. Вже проїхали шмат дороги, як за ними почувся тупiт чвалуючого коня i жiночий голосок:
- Пугу! Пугу!
Всi оглянулися. То була Маруся. Вона гнала щосили на своєму буланому конику. На голову надiла козацьку шапку i подобала на молодого козака. Нiхто зразу не пiзнав би, що це дiвчина.
Петром перейшла люба дрож. Козаки вiтали Марусю шапками:
- Ось козацька дитина, козир-дiвчина.
Петро пристанув i тепер їхав побiч Марусi позаду.
- Не могла я здержатися, щоб ще раз не попрощатись з тобою, мiй дорогий Петрусю, та не обмiнятись з тобою ще раз щирим словом. Коли б не те, що на Сiчi не можна жiнкам жити, я все покинула б i поїхала з тобою не тiльки у Сiч, але всюди: i в Київ, i на край свiту.
- Годi, моя люба дiвчино. Менi самому треба їхати, а тобi нiде не буде так добре i безпечно, як у рiдного батька i матерi. Я мушу слухати старшини, та повiр менi, що наша розлука не буде довга. Як йно справлю це, якесь незвiсне менi дiло, то зараз прилечу до тебе, а тодi вже не розлучимося. Для тебе, моя голубко, то я i слави вiдкажусь. Моїм цiлим щастям ти одна. Ти для мене будеш усiм на свiтi.
- Я цього не хочу, Петре, щоб ти задля мене зрiкався козацької слави. Вона й на мене, твою дружину, впаде. Не буду тобi ставати на дорозi до слави. Тодi люде будуть менi завидувати i кожний скаже: дивiть, це жiнка Петра Сагайдачного. Я цим нi раз не турбуюся, що ми розлучаємось, бо поки що ти в похiд не йдеш, i нiчого тобi не станеться, а хоч би i похiд, то я випрошу собi моїми молитвами у Бога небесного, що мого любого, єдиного Петра берегтиме у всякiй пригодi.
- Я дуже радiю, що у моєї єдиної попри доброту ще й такий великий розумець є. Добре, моя Марусечко. Я так хочу жити, хочу бути славним, щоб нiколи нi ти, нi твiй козацький рiд не мав причини соромитись, щоб нiхто не мiг сказати, що сотник Чепiль видав доньку за якогось пройдисвiта, ледащо. Того ти будь певна, моя люба Марусю.
- А оце прийми вiд мене, мiй Петруню, на спогад. Оце хрестик iз Києва, з Печерської лаври. Я його дiстала вiд мого хрещеного батька. Це для мене дуже дорога рiч, але для мого Петруся немає нiчого у мене надто дорогого.
Вона розiп'яла жупан i вiдв'язала з шиї маленький золотий хрестик на дрiбному золотому ланцюжку.
Петро поцiлував його i завiсив собi на шию.
- Спасибi, моя люба!
- Коли його доторкнешся, на мене згадай, а коли до нього помолишся, то ця молитва вирятує тебе з всякої пригоди, то з твоєю молитвою пiде враз i моя молитва до Господа небесного. Та перекажи до мене iнколи хоч словечко, коли б з нашими людьми стрiнувся.
- Марусе моя, яка це шкода, що ти письма не знаєш. Ти би до мене листа написала, а я до тебе, хоч би окремим пiсланцем прийшлось його переслати.
- А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матiнки згоду на моє вчення. Тепер пропало.
- Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.
Маруся засмiялася:
- Нащо менi тодi письма, як ми разом житимемо? Ти менi i далi розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде менi досить.
- Моя дiвчино люба! Солодко менi з тобою розмовляти, та тобi вертатися пора, ти задалеко у степ поїхала, та вiд хутора вiдстала. Дивись, мої товаришi вже далеко, далi то з очей їх втрачу, а сам я дороги не знаю.
Маруся пiд'їхала до Петрового коня i обняла його за шию. Вiн обняв її, мов перце, i посадив наперед себе на сiдло. Маруся забула про божий свiт i випустила поводи з руки. Її коник вiдбiг i став по степу гуляти.
- Вiн втече, а ти хiба пiшки до хутора йтимеш, - говорив стурбовано Петро, - ще тобi яка пригода трапиться.
Маруся обняла його крiпко, поцiлувала i з коня зсунулася на землю.
- Ось зараз побачиш, що не пiду пiшки. Вона свиснула в пальцi, її буланий, що гуляв з пiднесеним вгору хвостом i наїженою гривою, на той свист став, заiржав весело i прибiг до Марусi, мов пес до свого пана.
Маруся попестила його, погладила, дала кусок медiвника. Вiдтак скочила на сiдло, поправилась i каже:
- Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш? - Вона витягла з кишенi малий гарний пiстоль. - Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що воно було свiдком нашого прощання.
На цьому мiсцi стояла самiтна груша. З тим словом вона завернула коня i погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустрiч над'їхав старий Онисько:
- Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади менi турботи i не заганяйся далеко у степ. Менi нiколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що вiн десь тут недалеко крутиться i на тебе чатує.
- А я про нього давно забула. Де ж би вiн посмiв. Вiн добре знає, що у батенька жартiв нема, а нашi козаки, коли б його зловили, так непримiнно повiсили б.
- Стереженого Бог береже. - Вони вертали тепер разом.
Петро дивився довго за Марусею. Вiн стояв все ще пiд старою розлогою грушею:
- Чудо-дiвчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай
