Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
Тут Маргарита в супроводі Коров’єва та Бегемота ступила з басейної у цілковиту темряву.
— Я, я, — шепотів кіт, — я подам сигнал!
— Давай! — відповів у темряві Коров’єв.
— Баль! — пронизливо верескнув кіт, і зразу ж Маргарита скрикнула й на кілька секунд заплющила очі. Баль впав на неї вмить у вигляді світла, разом із ним — звуку та запаху. Унесена під руку Коров’євим, Маргарита побачила себе в тропічному лісі. Червоногруді зеленохвості папуги чіплялися за ліяни, перескакували по них та оглушливо кричали: «Я в захваті!» Та ліс скоро скінчився, і його лазняна вогкість разом змінилася на прохолоду бальної залі з колонами з якогось жовтуватого іскристого каменю. Ця заля, так само як і ліс, була зовсім порожньою, і лише при колонах нерухомо стояли оголені негри в сріблястих пов’язках на головах. Обличчя їхні стали брудно-бурими зі збентеження, коли до залі влетіла Маргарита зі своїм почтом, у якому звідкись узявся Азазелло. Тут Коров’єв випустив руку Маргарити й шепнув:
— Впрост на тюльпани!
Невисока стіна білих тюльпанів виросла перед Маргаритою, за нею вона побачила незліченні вогні в кльошах і перед ними білі груди й чорні плечі фрачників. Тоді Маргарита зрозуміла, звідки йшов бальний звук. На неї звалилося ревище сурм, а злинання скрипок, що вирвалося з-під нього, обдало її тіло, немов як кров’ю. Оркестра чоловіка на півтораста грала полонеза.
Чоловік у фраку, що височів над оркестрою, побачивши Маргариту, зблід, усміхнувся й раптовим помахом рук підняв усю оркестру. Ані на мить не перериваючи музики, оркестра, стоячи, обдавала Маргариту звуками. Чоловік над оркестрою обернувся від неї й вклонився низько, широко розкинувши руки, і Маргарита, всміхаючись, помахала йому рукою.
— Ні, замало, замало, — зашепотів Коров’єв, — він не спатиме усю ніч. Гукніть йому: «Вітаю вас, королю вальсів!»
Маргарита викрикнула це й здивувалася з того, що її голос, немов дзвін, покрив завивання оркестри. Чоловік від щастя здригнувся й ліву руку притулив до грудей, правою далі вимахуючи оркестрі білим жезлом.
— Замало, замало, — шепотів Коров’єв, — дивіться ліворуч, на перші скрипки, і кивніть так, щоб кожний думав, що ви його впізнали окремо. Тут самі світові знаменитості. Ось цьому, за першим пультом, — це Вйотан[298]. Так, дуже добре. Тепер — далі.
— Хто дириґент? — відлітаючи, спитала Маргарита.
— Йоганн Штраус![299] — закричав кіт. — І хай мене повісять у тропічному лісі на ліяні, коли на якому-небудь балю коли-небудь грала така оркестра. Я запрошував його! І, завважте, жоден не занедужав, жоден не відмовився.
У наступній залі не було колон, замість них стояли стіни червоних, рожевих, молочно-білих троянд з одного боку, а з другого — стіна японських повних камелій. Між цими стінами вже пирскали, шумуючи, фонтани, й шампанське скипало бульками у трьох басейнах, з яких був перший — прозоро-фіялковий, другий — рубіновий, третій — кришталевий. Коло них метушилися негри в червоних пов’язках, срібними черпаками наповнюючи з басейнів пласкі чаші. У рожевій стіні виявився пролом, і в ньому на естраді метушилася людина в червоному фраку з ластівчаним хвостом. Перед нею гримів нестерпно гучно джаз. Ледве дириґент побачив Маргариту, він зігнувся перед нею так, що руками торкнувся підлоги, потім випростався й пронизливо верескнув:
— Алилуя!
Він ляснув себе по коліну раз, потім навхрест по другому — два, вирвав з рук крайнього музиканта тарілку, вдарив нею по колоні.
Відлітаючи, Маргарита бачила лише, як віртуоз-джазбандист, змагаючись із полонезом, що дмухав Маргариті у спину, б’є по головах джазбандистів своєю тарілкою й ті присідають в комічному жахові.
Нарешті вилетіли на поміст, де, як збагнула Маргарита, її в пітьмах вітав Коров’єв з каганцем. Тепер на цьому помості очі сліпнули від світла, що лилося з кришталевих виноградних ґрон. Маргариту встановили на місце, й під лівою рукою їй виявилася низька аметистова колонка[300].
— Руку можна буде покласти на неї, як стане дуже тяжко, — шепотів Коров’єв.
Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Маргариті подушку з вигаптуваним на ній золотим пуделем, і на неї вона, підкоряючись чиїмсь рукам, поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу.
Маргарита спробувала озирнутися. Коров’єв та Азазелло стояли біля неї в парадних позах. Поруч з Азазеллом — ще троє молодих людей, які неясно чимось нагадували Маргариті Абадонну. У спину віяло холодом. Озирнувшись, Маргарита побачила, що з мармурової стіни позад неї б’є шумливе вино й стікає до крижаного басейну. Коло лівої ноги вона чула щось тепле й пухнасте. Це був Бегемот.
Маргарита була у височині, і з-під її ніг додолу йшли ґрандіозні сходи, вкриті килимом. Унизу, так далеко, як ніби Маргарита дивилася зворотнім способом у бінокль, вона бачила величезну швайцарню з геть неосяжним коминком, в холодну та чорну пащу якого могла вільно в’їхати п’ятитонова вантажівка. Швайцарня і сходи, до болю залиті світлом, були порожні. Сурми тепер долинали до Маргарити звіддаля. Так простояли нерухомо близько хвилини.
— Де ж гості? — запитала Маргарита в Коров’єва.
— Будуть, королево, будуть, зараз будуть. У них нестачі не буде. І, бігме, я би-м волів рубати дрова замість того, щоб вітати їх тут на помості.
— Що там рубати дрова, — підхопив балакучий кіт, — я волів би служити кондуктором у трамваї, а вже гіршого від цієї роботи немає нічого на світі.
— Усе мусить бути наготоване заздалегідь, королево, — пояснював Коров’єв, виблискуючи оком крізь зіпсований монокль. — Нічого не може бути паскуднішого, ніж як коли гість, що приїхав першим, тиняється, не знаючи, що йому робити, а його законна мегера[301] пошепки гризе його за те, що вони приїхали раніше за всіх. Такі балі слід викидати на смітник, королево.
— Саме так, на смітник, — потакнув кіт.
— До півночі не більше десяти секунд, — додав Коров’єв, — зараз почнеться.
Ці десять секунд видалися Маргариті безмірно довгими. Мабуть, вони вже й збігли, та нічого не сталося. Аж ось знагла щось грюкнуло долі у величезному коминку, і з нього вискочила шибениця з напіврозсипаним прахом, що гойдався на ній. Цей прах зірвався з вірьовки, вдарився об підлогу, і з нього вискочив чорноволосий красень у фраку та лакових черевиках. З коминка вибігла напівзотліла невелика труна, віко її відскочило, і з неї випав другий прах. Красень ґалантно підскочив до нього й подав руку
